Давид з особливою гостротою тепер розумів смисл цієї притчі: він ще не бачив ворога, він ще не бачив боїв, існувало лише знання невідворотності війни, того, що вона буде й вона близько, — а він стільки читав і вчив про різні війни в школі, — і це майбуття пригнічувало й не дозволяло думати про щось інше. Проте він підозрював, що вчити сухий текст підручника з датами боїв, статистикою жертв і втрат — це одне, а бути складовою цієї статистики і в центрі події — це не просто щось зовсім інше. Це те, що принесе набагато більше біди й, вочевидь, буде набагато гіршим для людей і для його сім’ї, ніж написано в книжках… Але якщо майбутні невідомі поки що страждання, розчаруванння й помилки — це ціна, завдяки якій відбувається вдосконалення людей і суспільства, то куди веде людей війна, за яку платять найвищою ціною — людськими життями? — думав Давид і не знаходив відповіді. Чи було добре воїнам Олександра Македонського, їхнім матерям і родинам? Напевно, що ні: кому добре пішки чи в незручному сідлі намотувати по горах і пустелях тисячі кілометрів і їсти один раз на день… Хм, усе-таки цікаво, а в чому було їхнє «добре» — те, що давало їм сили бути слухняними й витривалими? Невже ті кілька монет, які їм платили за службу? Але це всього лиш метал, за який вони зрідка купляли ті задоволення, що можна було мати з меншими муками й частіше… А які добрі речі здобули піддані Македонського? Та й сам він прожив небагато… Чому той, хто вбив одну людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі, — видатним полководцем? Тепер хлопчина оцінював його не як великого в історії чоловіка, а як одного з тих численних грішників, які поламали долі багатьох людей; напевно, у сім’ях тих, хто написав про його велич, ніхто від нього не постраждав, бо тоді написали б про нього інше… Та чи не були грішниками й ті, хто оспівував їхні подвиги й називав злочинців і користолюбців видатними полководцями, годуючи примарним бажанням прославитися нові покоління тиранів, які теж ходили до школи й вивчали історію?.. А що стало кращого в Європі під час і після Першої світової? Хіба з’явилися нові відкриття, нові храми, нові підприємства, нові люди?.. Ненароджені діти, знищені міста… Давид згадав одноногого шевця, який жив коло Збишека, інваліда війни, — його світ був обмежений лише власним подвір’ям; він до всіх горнувся, як до рідних, бо в нього не було сім’ї — не встиг до призову. А щонеділі напивався до безтями й усе щось викрикував і плакав — самотньо було бідолашному. Не любив він неділь. Про нього не писали в підручниках, бо його поламана доля була пилинкою на шляху війни, та його життєвий біль був реальним, і, напевно, не для цього болю він народився, — роздумував хлопчина. Та якщо невдачі нас навчають і дають нам досвід, роблять сильнішими, то чого навчає шевця його ампутована нога? Відповідей не було…
Бабусю Цилю перестало будь-що цікавити; вона більше не начищувала своїх улюблених баняків і срібних сервізів, а сиділа біля дідуся Якова — у того стався серцевий напад; старого не можна було рухати, тому сім’я навіть не намагалася виїхати з міста, та й то було нереально: поїзди були набиті вщент, а дорогою їх бомбили… Мірочка теж сподівалася, що все минеться, як тривалий зубний біль після візиту до стоматолога, і йтиме добре далі, як і до тієї зловісної неділі. Вона не відходила від бабусі, притискалася до неї і все мовчки погладжувала стареньку по руці, а любляча душа Цилі летіла в думках до самого Бога з проханнями повернути час назад або врятувати хоча б онуків… Аарон не підозрював, що в його спокійної та стриманої Естер стільки сили волі: у прагненні якнайкраще підготуватися до неприємних часів жінка з талантом шахіста намагалася передбачити можливі труднощі побуту й хотіла запастися крупами, сіллю та висилала чоловіка на пошуки борошна, дров. Але таку підготовку робили всі в місті, і дістати щось стало неможливо, грошей ніхто не хотів — вони стали папіряччям; у хід пішло золото.