Бабуся Циля традиційно зробила вступ до кінцевої перевірки фінансів — пробурчала: «Горло має невелику дірку, а проковтне і дім, і дахівку», — і надійно запакувала гаманець. На ратуші годинник бамкнув одиннадцяту, і Циля з Мірою поспішили додому. Дівчинка мала достатньо сили, щоб нести один із кошиків, але вдвох із бабусею вони, м’яко кажучи, були немаленькі й займали весь тротуар; тому слизький риб’ячий хвіст, що виглядав із кошика, вимастив штани опецькуватому парубійку:
— Ах ти мале гімно! — не втримався той, бо святочні штани отримали клейку риб’ячу мітку.
— Хм, а ти — велике! — спокійно відбила напад Мірочка, а бабуся Циля довго тряслася від беззвучного сміху, мов велике желе, і тішилася винахідливості онуки…
Удома все вже сяяло чистотою: важкі кришталеві люстри були протерті водою з оцтом, інкрустовані італійські меблі двічі відшліфовані, павуки й мухи, якщо й уціліли, то лише в глибоких потаємних шпаринах плінтусів, і не ризикували показуватися принаймні до вечора. Бабуся Циля прилягла, Давид помчав до перукаря Зілмаха, а Мірочка пообстригала нігті на руках (для нігтів на ногах був визначений четвер) і пішла мити й сушити своє розкішне волосся — Шаббат!.. Проте матеріалізовувалося свято найбільше на кухні: тут Естер уже сплела й поставила в піч три хали різного розміру, вправно розібралася з щуками й приготувала їх до фарширування. Кухарської роботи було багато; добре, що не спізнилася служниця Ядвіга, яка жила за кілька кварталів звідси. Ядвізі було десь під сорок — трохи більше, ніж Естер, і її життєвий досвід давав високу швидкість по кухні і вправність у нарізанні продуктів; Зільбермани цінували те, що вона як людина дуже тактовна й стримана на язик стала тією невидимкою, яка в час Шаббату, коли нікому з сім’ї не можна робити нічого: ні загасити свічки, ні мити посуд, навіть зав’язати розплетені шнурівки, — з’являлася в потрібну мить, як паличка-виручалочка, і так само непомітно розчинялася в якомусь із кутків великої кухні.
Естер з Ядвігою вправлялися на кухні, як злагоджені піаністи на одному піаніно в чотири руки: страви суботи, які були вивчені добре, визначалися вишуканою простотою в приготуванні й добрим смаком. Жінки приготували цимес — тушковану моркву, хелзль — фаршировані гусячі шийки, ароматний бульйон з яловичини, а до нього — м’ясні галушки; більше часу забрав гекахте лебер — печінковий паштет, але і він уже пишним ароматним тілом усівся на срібних блюдах; обов’язковим був і форшмак з оселедця… Естер вправними рухами змішала мак, горіхи, розтоплений мед, цукор, доповнила божественно пахучою корицею й сформувала прості, але улюблені солодощі всієї єврейської дітвори — монелі, або маківники. У печі вже доходила гефілте фіш — фарширована риба, яка мала стати коронкою свята, оскільки риба для євреїв була не просто бажаним й улюбленим продуктом, а продуктом дуже бажаним і дуже улюбленим! Приготування салату зі свіжих огірків, редиски і яєць, заправленого пахучим гусячим жиром, Естер залишила на руки Ядвіги, ближче до вечері потрібно було зібрати трьох чоловіків до синагоги, бо тільки прискіпливе жіноче око здатне провести ідеальний фейс-контроль, і це вже точно поза часом і національністю…
Старий Яків і син Аарон тримали міцний контроль за роботою ювелірної фабрики й двох невеличких крамниць неподалік площі Ринок, хоча працювали в них дуже кваліфіковані майстри, які, здавалося, народилися з моноклем на оці та ювелірним молоточком у руці. Обидва власники створювали нові ескізи вишуканих прикрас, при тому відчуваючи скруту у втіленні своїх розкішних мрій: відколи Німеччина накрила щільним полотном своїх викривлених інтересів усю Європу, канал постачання діамантів із Бельгії та Нідерландів був перекритий, доводилося змінювати свої художні плани, і тепер вони лише прицмакували й зітхали, зазираючи в сімейні реліквійні альбоми з виробами попередніх поколінь Зільберманів.
Але була одна обставина, яка робила їх сімейну справу у Львові все одно успішною: кожен, хто хоч трохи пожив на теренах Галичини й потримав у своїх руках і рублі, і злоті, і карбованці, знав і переповідав своїм дітям і онукам про ту незнищенну силу, яку мають у цьому нестійкому світі дорогоцінні метали; тому якщо з’являлися хоч якісь заощадження, вони трансформовувалися в золото чи срібло, і більшість люду найменше цікавила естетичність і складність кульчиків, ланцюжків, перстеників — це була їхня гарантія хліба в сумному випадку нових потрясінь. Двері крамнички практично не зачинялися, і привітні Зільбермани з повагою і шанобливими усмішками консультували покупців, задовольняли інтерес просто цікавих, бачачи в них можливих покупців, та заводили нові знайомства, завдяки чому мали повагу серед усіх груп та громад строкатого Львова. Їх не стосувалася єврейська приказка «Людина викопує золото, а золото закопує людину»: сім’я робила щедрі пожертви бідним на Пурим, віддавала десятину доходів — трумот, за що мала шану й вагу в єврейській громаді. Добрий стан справ виробив у них ті панськовиті неквапність і незалежність, що дозволяли оку вмить вирізнити їхні інтелігентні постаті у львівській юрмі.