— Хай мене добре лікують, — понуро відповів він. — Я не слабкий. Але боротися можеш тільки тоді, коли знаєш, що з тобою все гаразд.
Ці слова нагадали Пітерові про те, від чого він ненадовго втік, і на його обличчі з’явився вираз такого страждання, що серце Кей мліло від жалю.
Якщо не зважати на хворобу, це саме такий чоловік, із яким вона хотіла б одружитися й до якого почувала сильний фізичний потяг. Але, вже в’їжджаючи у ворота клініки, Кей згадала братів Вудзів і охолола — до звичних стосунків фахівця з пацієнтом.
— Гадаю, що тут немає доктора Вінчінтеллі, — сказала вона. — А чи не піти нам подивитися на майстерні? Там дуже приємно й весело.
— Гаразд, — покірно відповів він. — Але не сподівайтеся, що я, побачивши їх, підскакуватиму на радощах.
Пітер згодився, що місцина справді гарна. Колись вона могла бути заміським клубом із невеликим будинком і кількома бунґало навколо нього. Лісосмуга відділяла від них «Буки» та «Кедри» — житла для безнадійних хворих. Тут було три майстерні — повна робочого гулу теслярська, тиха палітурницька та котедж, у якому виготовляли прикраси з бісеру та латуні й ткали на верстатах. Пацієнти з сумними обличчями працювали повільно, зате у вікнах веселилося сонце, а яскраві барви матеріалів та обладнання створювали ілюзію, що все добре. Спостерігаючи цих людей, Пітер Вудз зробив одне зі своїх невмотивованих зауважень:
— Чому вони не в білому, як ви?
Коли вони вже виходили, до головного входу під’їхала машина доктора Вінчінтеллі. Насуплений, він дуже поспішав, а як тільки кинув неспокійний швидкий погляд на Пітера та Кей, зразу ж сіпнувся й спинився. Доктор підійшов до них, і Кей побачила, що він сердитий.
— Це вже виходить за всі рамки, — сказав їй Вінчінтеллі.
— Що саме? — холодно спитала вона.
— Як гадаю, я дохідливо пояснив містерові Вудзу, — недбало всміхнувся доктор Пітерові, — що йому тимчасово належить залишатися на самоті.
— Це моя провина, — озвався Пітер Вудз. — Я страшенно знудився. Спокуса широких просторів і такого іншого.
— У вашому стані таке не годиться. Маєте виконувати накази, дорогий мій сер, або я не відповідаю за наслідки.
— Гаразд, — втомлено відповів Пітер. — Спробую витримати ще добу. Мені вже йти до камери?
— Піду з вами. Трохи зміню ваші умови.
Пітер глянув на Кей і всміхнувся.
— Я з приємністю оглянув цю місцину, — сказав він. — Якщо залишуся, то ми зможемо нанизати кілька намистинок або ще чогось. Що ви на те?
— Охоче, — весело відповіла дівчина.
Але їй стислося серце, коли Пітер, вродливий і в розквіті сил, ішов із Вінчінтеллі подвір’ям, залитим сонячним світлом.
III
Після обіду Вінчінтеллі розмовляв із Кей. Досі був сердитий, і лише її становище в клініці не давало йому вилити своє роздратування.
— Гадаю, що ти не зовсім зорієнтувалась у випадку містера Вудза, — зауважив він. — Я ж, здається, сказав тобі, що розпізнав у цього пацієнта певні параноїдні симптоми. Поки що я хочу спостерігати його в цілковитій ізоляції.
— Цього ви мені не сказали, — відповіла вона. — Я знайшла містера Вудза на дорозі, а далі просто ознайомлювала його з режимом усіх пацієнтів, щоб пристосовувався.
— Цей режим виявився невдалим для його братів, — відрубав доктор. — У мене є інші ідеї.
У цьому Кей могла не сумніватися. Вінчінтеллі таки мав ідеї — кілька його підручників про діагнози та прогнози були вельми авторитетні, їх переклали багатьма мовами. Професор Шейфер цілковито довіряв йому, але Кей не могла вподобати цього чоловіка й гидливо сахалася, як тільки його тягло зблизитися з нею.
Крім як на щоденних обходах, якими Кей Шейфер чергувалася з двома лікарями, вона не часто бувала в цих безрадісних будинках, де танув і щезав людський розум, доки по ньому не залишалася тільки безпорадна оболонка[38]. Ось по двох днях настала її черга, і Кей подалася до «Кедрів» — подивитися на сумні безнадійні випадки й послухати звіти про них. Підійшовши до дверей, за якими раніше проживала пацієнтка, Кей вийняла ключа, але наглядач ізолятора похитав головою.
— Це випадок ізоляції, пані доктор. Дано наказ, щоб ніхто не турбував пацієнта.
— Хто цей пацієнт?
— Містер Пітер Вудз.
— Що? — Кей не могла втямити, чому його помістили сюди. — Дозвольте мені побачитися з ним.
— Це порушення наказу.
— Дрібниці, — твердо сказала вона. — Накази доктора Вінчінтеллі не поширюються на лікарів.
Наглядач неохоче відімкнув двері й переступив поріг першим, наче хотів захистити її від нападу. Коли вони увійшли, з низької кушетки — єдиного предмета меблів у кімнаті — зірвався хворий. Його обличчя так спотворив гнів, що Кей заледве впізнала приємного молодика, якого бачила два дні тому.
— Ага, це ви! — крикнув він. — Ось для чого ви мене повернули сюди! Хто ви?! Підсадна качка?! Що ж, вони таки зробили з мене божевільного, щоб їх грім побив. Буйного божевільного… Хай тільки попадеться мені в руки той Вінчінтеллі — задушу його на смерть…
— Ви б краще вийшли звідси, — сказав наглядач.
— Геть звідси! — крикнув Пітер Вудз. — Геть звідси! Геть!
Жахлива річ — даремно Кей закликала на підмогу всю свою професійну підготовку: в цьому випадку вона не могла відмежуватися від людського фактора. Не вдавалося позбутися якоїсь симпатії до цього чоловіка, знехтувати нею, навіть побачивши, яким він став. Кей насилу опанувала себе.
— Послухайте, містере Вудз, — почала вона, стараючись, щоб голос не тремтів. — Я хочу, щоб ви спокійно поговорили зі мною. Хочу знати, що довело вас до такого стану.
Вудз шалено реготав.
— Хочете знати, га? Дзуськи, не дізнаєтеся. Я поговорю з кимось здоровим. Це на них схоже — послати вас сюди. Мабуть, гадають, що я побалакаю з вами, бо ви божевільна. Скажіть отому брудному собаці Вінчінтеллі, щоб прийшов сюди, і я поламаю йому кожну кістку в тілі…
Пітер ще дужче розлютився, глянувши на наглядача, рушив уперед, а той, уже попереджений, відступив, затулив собою Кей, витіснив її з дверей і поспішно грюкнув ними.
Зразу ж за порогом стояв доктор Вінчінтеллі.
— Сподіваюся, ви задоволені, міс Шейфер, — холодно сказав він. — А я, поки тут завідую, мушу наполягати на тому, щоб мої розпорядження виконувалися.
Очі Кей наповнилися сльозами — не від зауваження Вінчінтеллі, на яке вона майже не зважала, а від співчуття до стражденної душі за важкими дверима.
— У мене є телеграма від вашого батька, — вів далі доктор. — Він хоче, щоб ви негайно приїхали до нього в Нью-Йорк і звідти супроводжували сюди пацієнтку.
— Дуже добре, — глухо відповіла Кей.
Вона почувалася зрадницею — перед очима постав Пітер Вудз. Ось він спокійно йде дорогою до свободи, ось він добровільно сідає в машину й повертається до цього жахіття. Хоча Кей і благоговіла перед батьком, проте, їдучи до залізничної станції, вирішила, що таки попросить його придивитися до премудрих методів доктора Вінчінтеллі. За півроку роботи інтерном у батьковій клініці вона ні разу не помилилась, підсвідомо визначаючи хворобу людини за будь-якою з багатьох дрібних ознак. Може, й цього разу Кей спиралася на своє підсвідоме чуття, адже змалку жила в цій атмосфері. З цим випадком вийшов клопіт, щось тут було не те. Аж до нинішнього пополудня здавалося, що він легко піддаватиметься лікуванню.
Трохи збентежена тим, що через брак досвіду не можна покластися на свої судження, вона підсумувала те, що побачила.
1. Проти Пітера Вудза свідчить те, що всі три його брати божевільні.
2. На користь Пітера Вудза свідчить те, що він добровільно поїхав до клініки.
3. На користь Пітера Вудза свідчить те, що він був розсудливий і зговірливий навіть тоді, коли вже занепав духом.
38
…безпорадна оболонка… «Мені також шкода, що не буде з чим зустріти тебе, хіба тільки з порожньою оболонкою». З листа Зельди Фіцджеральд Френсісові Фіцджеральду. Червень 1935 року.