— І ти, трохи розумніша від мене, не проти.
— Звичайно, не проти… милий мій. — Кей заледве вимовила слово, яке досі ніколи не вживала. — Мене обняло найбільше на світі божевілля.
— До слова. Якщо вже йдеться про обійми, — зауважив Пітер, — чому б не зупинити машину, коли доїдемо он до тих дерев?
IV
Трьох старших братів Вудзів так і не знайшли. Однак кілька місяців тому до мене дійшла непідтверджена чутка, що на одному з нью-йоркських вокзалів оповісник говорить зі своєрідною інтонацією, від якої волл-стритські ділові люди здригаються й мимрять: «Де ж я чув цей голос?» Другий брат — Воллес — либонь, утік до Південної Америки, де він може послуговуватися зрозумілою всім мовою. Що стосується описаної тут історії, то її розповів мені найкращий перукар на всю крамницю «Еліксер шоп»[41], що у Скрантоні (Пенсильванія). Якщо хочете, можете перевірити. Маю на увазі перукаря. Це довгов’язий, схожий на баранця чоловік із зовнішнім виглядом, який відповідав би трохи вищому громадському становищу.
Що з цим робити?
Головна постать оповідання «Що з цим робити?» — молодий лікар, доктор Білл Гарді. М’яко кажучи, він «непоштивий», якщо судити з його ставлення до іпохондриків і справдешніх хворих. Це романтично-сентиментальна оповідь — химерна, фантастична й, безперечно, кінематографічна завдяки сюжету, в якому поєднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерські моменти.
Фіцджеральд надіслав «Що з цим робити?» Гарольдові Оберу в серпні 1933 року. У журналі «Сатердей івнінґ пост», який упродовж багатьох років першим охоче приймав Фіцджеральдові оповідання, охарактеризували цей твір як «незадовільний», а в «Космополітані» визнали його «надто делікатним». Ніхто з редакторів журналів не знав, що й казати про хлопчика — улюбленого Оберового персонажа й автора заголовної фрази.
Влітку 1936 року Обер запропонував подати на розгляд перероблену версію цього оповідання, але Фіцджеральд відповів, що він навряд чи пригадає тепер сюжет, і натомість надіслав «Дякую за вогник», яке тільки-но закінчив. Уцілілий машинопис «Що з цим робити?» досі належить довірчим власникам майна Фіцджеральда.
I
Дівчина збавляла час під рожевим небом, сподіваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогодні все розсіювало увагу: незвичайні сутінки, майже незнайомі по багатьох роках під далекими небесами; химерні ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькі комашки, незвичні вечірні покрики дивовижних звіряток.
«Це жаби, — подумала вона. — Та ні, це grillons. Як воно по-англійському? Це цвіркуни біля ставка».
«Це або ластівка, або кажан», — майнула дівчині гадка й перейшла на відмінності між деревами, тоді на кохання та подібні реальні речі. А далі знову — на інакші дерева, тіні й небеса, на інакший гомін — як-от гудки клаксонів і собаче гавкання, що долинали з боку Філадельфійської магістралі[42]. (…)
Собака брехав на чоловіка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши ні ворожості, ні приязності, роззирнувшись на всі боки, він набрав охоти попустувати. Той чоловік верстав шлях назустріч дівчині, хоча ще не знав про те. Він засів посеред ґрунтової дороги, силкуючись розбити свою жертву — шиновий замо`к зразка 1927 року.
— Геть звідси, тварюко! — пирхнув він і, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка — чудового витвору зі сплаву криці та винахідливості, який лише наполовину піддався невідповідному зубилу.
Був це не грабіжник, а лікар, і авто належало йому вже кілька місяців, упродовж яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала — понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.
— Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, — пробурмотів молодик. — Геть розледащів. В інших закладах його потурили б із роботи, а в нашому — потурають йому, ще й маєтки заповідають.
Підслухавши це кисле нарікання, зацікавлений спостерігач міг би зробити висновок, що доктор Білл Гарді належить до новітнього, дуже нешанобливого покоління. Трохи більш ніж середнього зросту, трохи міцнішої будови, ніж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року[43]), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, наділив підлеглого найприкрішим із усіх обов’язків — відвідати та заспокоїти літню хронічну іпохондричку, ще й ліки їй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.
Як порядний лікар, Білл ніколи не плутав професійний обов’язок із особистою втіхою, але нині між цими двома поняттями постав дуже тісний зв’язок: жінку в південному передмісті треба було відвідати, втішити або принаймні тактовно спекатись її; ну, а жінка у віллі, що в кінці ґрунтової дороги, нічого не потребувала, але вважала, що потребує, і кожні два тижні поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що її серце не зупиняється й що в неї нема ні прокази, ні бубонної чуми. Зазвичай запевняв цю пацієнтку доктор Гайнз, та цього вечора він, побалакавши по телефону, пробубонів: «Послухай-но, Білле, зараз мені треба зодягтися на зустріч, якої ми з жінкою чекали багато років. Поїдь і подивися, що там ще можна вдіяти з тою клятою… з місіс Брікстер».
Білл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцію, яку він знайшов під сидінням і назвав гонгом, бо подібно дзвеніла) і, не дуже сподіваючись на успіх, завдав удару. На диво, замок піддався.
Натхненний своїм механічним чи археологічним досягненням, лікар за якихось десять хвилин уже зміг рушити дорогою на зустріч із пацієнткою. Заглушивши двигун і вибравшись із машини, він наразився на дівчину.
«Наразився» — саме те слово, бо ж вона вважала приїзд Білла обнадійливою несподіванкою. У цієї вісімнадцятирічної дівчини була така шкіра, як у наріжних ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу[44], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.
— Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…
— Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.
Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.
— Матері нема вдома. Чим можу допомогти? — спитала вона.
— Чим я сам можу допомогти, — виправив він.
Дівчина злегка всміхнулася.
— Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.
— Маю на увазі — сьогодні ввечері. Чим міг би я допомогти сьогодні ввечері?
— Я навіть не знаю, що вам і сказати, докторе Гайнз…
— Я доктор Гарді, асистент доктора Гайнза.
— Пробачте, докторе Гарді. Ми подамо вам чашку кави на кухні й розрахуємося дріб’язком — скільки там знайдеться в домі.
Вислухавши останню репліку, Білл зауважив, що вона не вписується в арістотелівську логіку. Трохи поміркувавши, він почав заново.
— Мене викликали з цього будинку, міс Мейсон, щоб полікувати вашу матір. Якщо її забрали…
— Її забрав мій батько.
— Он як. Пробачте, а навіщо?
— Вона дізналася, що компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу»[45].
— Бачу, в чому річ, — кивнув Білл. Однак не бачив, бо в дедалі густішому присмерку дівчина трохи засліплювала очі. — Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луїзою». Мені це знайоме. У мене була тітка, яка ніколи не могла…
— Сумні, дедалі сумніші справи, докторе Гайнз…
41
…«Еліксер шоп»… У дев’ятнадцятому столітті й на початку двадцятого перукарі масово винаймали площу в аптечних крамницях і аптеках, де пропонували, крім послуг стриження та голення, також аптечні еліксири, начебто чудодійні. Ці засоби, здебільшого виготовлені на спиртовій основі, були малодієві, а то й зовсім недієві.
42
…з боку Філадельфійської магістралі… Один із найстаріших головних східно-західних маршрутів на Східному узбережжі, започаткований 1792 року. Згаданий в оповіданні відрізок магістралі — «Головна лінія» — пролягає через фешенебельні передмістя Філадельфії. Згадаймо місце дії фільму «Філадельфійська історія» (1940) та його героїв — Катрін Гепберн і Карі Ґранта.
43
…шиновий замок зразка 1927 року… 1927 року автомобіль «Форд модель Т» зняли з виробництва, натомість стали випускати «Форд модель А». Інші марки, звичайно, були широкодоступні в США, але молодий лікар, не маючи великих грошей, був змушений обмежитися тим, на що дозволяла кишеня. Хай там яка в нього автомашина, та вона прослужила сім років і була зношена. Замок досить надійно тримав запасну шину на місці, щоб запобігти легкій крадіжці.
44
…наріжних ангелів, яких малювали італійські художники декадансу… Вираз використано в «Коханні останнього магната»: «Просто дівчина зі шкірою, як в одного з наріжних ангелів на картині Рафаеля, і в такому стилі, що двічі озирнешся, щоб пересвідчитися, чи справді її одежа чогось варта».
45
…компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу». Співачку Ґрейс Мур (1898–1947) відкрив Джордж M. Коен і 1920 року організував її дебют на Бродвеї в музичному ревю Джерома Керна «Гітчі-Ку». «Теннессійський соловейко» була популярна музична зірка й виступала на сцені «Метрополітен-опера» до кінця 1920-х. Вона також викликала сенсацію в Голлівуді, зігравши Дженні Лінд — головну роль у фільмі Ірвінґа Тальберґа «Моральність леді» (1930). Однією з найвидатніших у її житті стала головна роль Луїзи в однойменній опері Ґюстава Шарпантьє (1900) — бідної швачки, яка завдяки коханому Жульєнові стає Королевою Монмартра. Мур виконувала цю партію наприкінці тридцятих у складі артистів компанії «Чиказька опера» — в Чикаго й на гастролях. Сам Шарпантьє рекомендував Ґрейс Мур знятись у кіноверсії опери. Співачка познайомилася з Фіцджеральдами на Рив’єрі у 1920-х роках.