Хлопчик насмішкувато глянув на нього.
— Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?
— Не грубіянь!
— І що тоді робитимете?
— Я…
На Білла напливла ще одна мана з дитинства. У всякому разі щось таке, як відчути себе піратом…
— Які книжки ти читаєш?
Лікар так опановував своє обличчя, ніби прослуховував стетоскопом усе тіло хлопчика.
— Та не знаю.
— Чи дивишся ти кінокартини? — Білл зауважив, як просяяв хлопець, ніби вихід із тунелю побачив. — Гангстерські кінокартини?
— Мені багато чого не дозволяють. — Голос набрав відтінку самовдоволення й звучав не дуже переконливо. — Не дозволяють мені й іншим багатим хлопцям ходити на щось таке, хіба на комедії, на фільми про викрадення дітей і таке інше. А комедії мені подобаються.
— Чиї? Чапліна?
— Кого?
— Чарлі Чапліна[49].
Очевидно, ці слова одним вухом увійшли й другим вийшли.
— Ні… знаєте, комедії.
— Хто тобі подобається? — спитав Білл.
— Е-е-е… — Хлопчик задумався. — Ну, мені подобаються Ґарбо[50], Дітріх[51] і Констанс Беннетт[52].
— Вони грають у комедіях?
— Вони найсмішніші.
— Вони — це хто чи що?
— Найсмішніші комедії.
— Чому?
— Ой, там весь час стараються розігрувати ці пристрасні штуки.
— Що за пристрасні штуки?
— Ну… ці погляди.
— Які погляди?
— Та ви знаєте. Це… гм… як на Різдво.
Білл почав був сушити над цим голову, але згадав про досі не вирішену справу з іглу й схаменувся. Вважав за доцільніше повернутися до книжок.
— Які книжки маєш? — запитав він.
Хлопець уважно подивився на нього.
— Еге, а ви часом не пройдисвіт?
Білл швиденько поміркував, так воно чи ні.
— Ні, — признався він.
— Що ж… — звівся з ліжка хлопчик, — маю десь два сорти книжок. Одна про чотирьох дівчаток на ім’я Меґ, що звалилися в кролячу нору[53], а друга про… Багато таких маю. — Повагавшись, він додав: — І ще в мене є кілька власних книжок.
— Чи можу я їх побачити?
Хлопчик подумав.
— І що тоді робитимете?
Білл задумався втретє. Нарешті відповів:
— Нічого.
— Якщо так, то підніміть край матраца.
Білл підняв. Згодом він сам себе питав, скільки книжок там нарахував: десять чи двадцять. Ті, що запам’ятав, називалися «Факти любові»; «Війна і мир», том I; «Премійовані оповідання 1926 року»; «Психіатрія, її зміни за вісімдесят років»; «П’ятдесят популярних загадкових історій Світової виставки 1876 року».
Голос хлопчика м’яко й гостро протинав Біллову задуму над схованкою.
— Мабуть-таки, ви пройдисвіт. Ви побачили їх. Що ви робитимете?
— Ймовірно, виріжу тобі мигдалини, — відповів Білл, вчасно ухилившись у мить, коли з грюкотом упав матрац. Такий випадок, очевидно, стався через дедалі гучніший звук кроків.
— Зі мною все гаразд, — повів далі Білл, — я не…
— Дурниці…
Хлопець замовк, щойно з’явилася міс Мейсон. Не призвичаївся до сестри й трохи побоювався її.
— Мати й батько вже вдома, — оголосила вона Біллу. — Хочете зустрітися з ними внизу?
— З вас була б добра асистентка лікаря, — зауважив він.
— Я прожила в лікаря три місяці.
Білл глибоко зітхнув, а вона повела далі:
— Його дружина дуже хворіла. Не gravement, а chronicquement[54], знаєте. Мені подобаються лікарі.
Хлопчика хвилювало тільки одне — зрадить його Білл чи ні, коли той разом із міс Мейсон виходив із кімнати, озираючись і двічі спробувавши виголосити заключну сентенцію. Востаннє глянувши на затяте хлопчикове обличчя, медик таки закінчив її:
— Не видам тебе, але я б хотів ще з тобою побалакати.
Біля дверей він додав:
— Принаймні не скажу жодному з твоїх приятелів, що ти говорив зі мною по секрету.
Зробивши все можливе, Білл, однак, почувався ніяково, як ніколи, тої хвилини, коли йшов за міс Мейсон довгим залом і сходами. На останньому східці він стрепенувся — потрапив у таку сцену, яку й уявляв.
Очевидно пустоголова, але не дуже докучлива жінка стояла біля входу в головну кімнату, для якої в усій країні ще не знайдено підхожої назви. Стояла й жваво помахувала рукою, запрошуючи гостя до кабінету. Звідти вона спровадила чоловіка, якому дала знак вийти друга рука, не зайнята в мить запросин Білла.
— Я знала, хто ви, — сказала місіс Брікстер. — Упізнала вас із приписів доктора Гайнза. Він так добре все описує! Сьогоднішню кінокартину він міг би змалювати так само добре, як і рецензент.
Відмовившись від запропонованого віскі з содовою, Білл заспокоївся й мовив голосом професіонала:
— Що вас турбує, місіс Брікстер?
— Певна річ, усе почалося з посмикування… — почала вона.
А закінчила за дві години:
— …напевно, маєте рацію. Це лише нервове виснаження від того, що моя донька повернулася додому.
Зненацька позбувшись буцімто нервового виснаження, місіс Брікстер повернулася лицем до лиця з Біллом.
— Раз уже ви йдете звідси, докторе, попрошу вас нагадати докторові Гайнзу, що коли я запрошую його, то має прийти тільки він. — Задзвонив телефон, і вона, не змовкнувши, взяла трубку. — Надалі сподіватимуся візиту самого лікаря, а не його асистента… Так, він тут… на Бімінґ-авеню, 6632… Дуже особисто й терміново. Скажіть йому про Елліса С.
Місіс Брікстер вимовляла слова так, неначе кожним із них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:
— Сподіваюся, що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.
Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.
Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.
То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника — минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку — і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.
— Я спала, — озвалася вона. — Спала.
Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.
II
Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці — на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.
У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.
— Ви лікар? — спитала постать, наближаючись до нього. — Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?
— Так… Вона захворіла?
— Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.
49
Чарлі Чаплін. Відомий своїми комедіями у 1920-х роках, коли Білл Гарді був юний. На час дії цього оповідання Чарлі Чаплін (1889–1977) вважався чимсь на зразок голлівудської старовини. Хоча й далі був одним із основних пайовиків студії «Юнайтед артістс», та на нього дивились як на людину німого кіно, й 1931 року Чаплін узяв довгу перерву в кінотворчості.
50
…Ґарбо… Ґрета Ґустафссон (1905–1990), драматична актриса шведського походження, скоріше кіноікона, ніж просто кінозірка, до середини 1930-х років. Ґарбо не була відома як комедійна акторка аж до кінофільму «Ніночка» (1939), в якому вона зіграла одну зі своїх останніх ролей.
51
…Дітріх… Як і Ґрета Ґарбо, Марлен Дітріх (1901–1992) була екзотична зарубіжна зірка, фатальна жінка й драматична актриса, кар’єра якої пригальмувала в середині 1930-х років. Знову стала кінозіркою завдяки комедії-вестерну «Дестрі знову в сідлі» (1939), в якій Дітріх знялася разом із принстонським однокашником Фіцджеральда і його голлівудським приятелем Джиммі Стюартом.
52
…Констанс Беннетт… Останньою хлопчик називає комічну актрису, але недарма доктор Гарді зводить брови. Констанс Беннетт (1904–1965) досягла вершини в кінофільмах Топпера наприкінці 1930-х років, але на час дії цього оповідання її найвідоміша комедія — «Трояндове ложе» (1933), у якій вона зіграла проститутку-злодійку, що її виправила любов Джоела Мак-Крі.
53
…про чотирьох дівчаток на ім’я Меґ, що звалилися в кролячу нору… Хлопець тут змішує «Маленьких жінок» Луїзи Мей Алкотт (1868–1869) і «Алісині пригоди в Дивокраї» (1865) Льюїса Керрола. Меґ — найстарша й найгарніша з чотирьох березневих сестер у «Маленьких жінках». Алісині пригоди починаються на першій сторінці першого розділу «Униз і вглиб кролячою норою». Ці два класичні твори, так би мовити, зливаються в першу книжку з тих «двох сортів», які має хлопець.