Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.
— Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину і трохи побалакаємо, перш ніж зайти до вас додому.
— Що це? — спитав Білл. — Грабунок?
Чоловік погрозливо реготнув.
— Щось схоже. Я хочу два ваші підписи — один на чеку, а другий на листі, якого ви ще не написали.
Гарячково розмірковуючи, Білл сів у машину.
— Лист до кого? — спитав він.
— До моєї жінки. Великий з вас спритник, що не листуєтеся з нею. Я всю вашу квартиру перевернув догори дном, та так і не знайшов листа.
— Послухайте, містере Дайкс, я знаю вашу дружину всього місяць, і тільки як лікар.
— Та невже? Чому ж тоді вона приліпила ваше фото біля свого туалетного столика?
Білл видав стогін праведника.
— Це її особиста справа, — пояснив він. — Я випадково дізнався, що вона дістала це фото від мого однокласника в медичній школі. Його дружина і ваша — подруги. Я не дав їй…
— Розумію, розумію, — глузливо перебив Білла здоровань. — І ви не той, за кого вона хоче вискочити заміж, тоді як я в Ден… у Гонолулу. І мені таке до вподоби — приїхати й побачити, що моя жінка знюхалася з якимсь медиком, га? І я маю ковтати такі пілюлі, як останній дурень? Ось зараз ви відкупитеся й дасте мені письмовий доказ зради, щоб я зміг розлучитися. Таке вам сподобається.
Біллові взагалі таке не подобалось, але, розсудивши на здоровий глузд, його становище було щонайменше скрутне. Чи то страх, чи то полегшення він відчув від того, що сталося далі, — цього він ніколи не міг вирішити, але на різкий наказ: «Пограбування!» обидва чоловіки скочили, як ошпарені, з відкидного заднього сидіння. Навіть за частку секунди, перш ніж нова постать з’явилася з Біллового боку автомобіля, можна було розпізнати в голосі щось невловимо знайоме.
— Ти не знав, що він має при собі одного зі своїх бандитів, здорованю, — знову озвався голос. — Вийди, щоб не загидити кров’ю оббивку. Швидше!
Жалюгідно трусячись, здоровило вовтузився з клямкою, і в цю мить Білл упізнав свого рятівника. Це був той самий хлопчик. А коли пролунало класичне «линяй звідси!», лікар став невиразно розпізнавати інструмент, який тільки-но змусив містера Дайкса відступити, спіткнутися, впасти, звестись, а тоді чкурнути вулицею, та так прудко, як лідер у перегонах. Придивившись ближче до інструмента, Білл побачив, що це щось схоже на револьвер, але не зовсім револьвер. На той час, коли Дайксові п’яти накивували ген у далині, він утямив, що це та сама загадкова сталева штуковина, яку сам досі вважав гонгом.
III
Хлопчик сів у машину, й Білл, оторопілий від крутого повороту подій, розвернувся й поїхав до міста.
— Цей тип, звичайно ж, боягуз, — вдоволено зауважив хлопчик.
— Так, — згодився Білл, майже автоматично. Поверталися й давали себе знати професійні звички. — Хотів би я знати, що ти тут робиш.
— Я просто виїхав на прогулянку, — недбало відповів хлопчик.
— Невже ти не можеш прогулятися вдень?
— Я скористався вашою поїздкою. Вирішив перехитрувати вас. Весь цей час, що ми були в дорозі, я тримав пістолета так близько до вашої спини…
— Ой, припини це, припини, — перебив невдячний лікар. — Мені не подобається така мова.
— Гаразд. Але ані словом не проговоріться батькам, чуєте? Бо інакше скажу, кого я побачив… Джигуна, що відбивав жінку в здорованя, поки той був у Ден… у Хула-хулі[55]. Як цю новину сприйме закохана дівчина? Та, що ви покинули на веранді?
— Яка ще закохана?
Білл укотре оторопів, але цього разу не дуже. Вже призвичаювався до потрясінь.
— Не думайте, що я не помітив, як вона востаннє озирнулася й подивилася вам услід. Ото приємно їй буде почути про…
— Ти сам не знаєш, що кажеш, — ствердив Білл. — Не зможеш зрозуміти цю ситуацію, аж поки я не поясню тобі кожну її подробицю.
— Тоді пояснюйте тій дівчині.
Добряче поміркувавши, лікар вирішив, що не стане їй пояснювати. Цілком певно, що не можна дозволити собі таке. Натомість можна було б принаймні порозумітися з цим невиправним хлопцем.
— Зразу ж і почну науку, — оголосив Білл. — По-перше, розумію тебе й підтримую — до певної міри. Звичайно, краще бути бійцем, ніж одним із цих слабаків, вихованих у великій любові до самих себе. І ти можеш вибрати своє діло. Є боротьба за зло й за добро. Є багато чого, за що треба боротися: за свою віру, честь, родину й… Маю на увазі, ти згодом пересвідчишся, що є безліч речей на світі, й тобі доведеться вирішувати, чи варто за них боротися. Наразі ж обмежуйся захистом. Ось цей кримінальний випадок тебе не стосується, не варто про нього й думати. Маєш бути таким самим, як люди старшого віку, і викинути його з голови…
З кожною хвилиною Білл упевнювався, що сам не знає, про що веде мову. Крадькома глянув на хлопчика. Хотів перевірити, чи він це зауважив.
Але хлопчик дрімав — уже кілька хвилин.
IV
Займалася ранішня зоря, коли Білл звернув на ґрунтову дорогу. На межі маєтку місіс Брікстер він розбудив свого рятівника.
— Ми на місці. Покладаємо надію на Бога, що вдома не зауважили, що ти вийшов. Спробую запровадити тебе так, щоб ніхто цього не побачив.
Млявий після нічних операцій, майбутній кримінальник здивовано подивився на Білла.
— Прокинься! — нетерпляче сказав Білл. — Уже, вважай, розвиднілося.
— І що тоді робитимете?
— Припускаю, в тебе ще вистачить здорового глузду, щоб непомітно ввійти.
— Молода француженка зарадить.
— Що за француженка? У чому зарадить?
— Маю на увазі сестру. — Хлопчик очевидно прочуняв. — Та ви її знаєте, цю закохану. Сестра недавно повернулася з Франції чи ще звідкись. Вона мене й впустить.
Почувши про цей задум, Білл оговтався майже до нормального стану.
— Як ти її розбудиш? — запитав він.
— Придумаю якийсь спосіб.
— Я піду з тобою. Тільки задля того, щоб упевнитись.
Повз нові дерева, крізь нове трепетне життя, крізь нові тіні, які творили нову місцину замість давньої, крізь гомін різних дивовижних комах вони перейшли лужок і зупинилися під вікном.
— А тепер що? — шепнув Білл.
— Це її кімната… і вікно відчинене.
Подумки Білл квапливо перебрав класичні способи штурму заснулої оселі.
— Ми могли б жбурляти камінчики, — непевно запропонував він.
— Ні, ми вкинемо одну з цих квіток. Знаєте, які вони, дівчата. Верещать, якщо влітає камінець. А якщо влетить троянда, вони гадають, що її нарешті вкинув принц Уельський.
Перша троянда не влучила в ціль. Хлопчик промахнувся. Тоді Білл виконав два ідеальні кидки — квіти не зачепили підвіконня. Внизу не було чутно акустичного наслідку, й вони удвох вичікували, затамувавши подих.
— Спробуйте ще раз… — почав був хлопчик, але змовк. У вікні з’явилося ніжне довірливе обличчя, на якому заспані очі силкувалися розрізнити, що там унизу.
Час від часу лунало перешіптування, яке зумів би відтворити тільки один зі знаменитих імітаторів, що працюють на радіо. Коли обличчя дівчини зникло, її молодший брат із відразою на лиці обернувся до лікаря.
— Як бачите, вони всі однакові. Розуміють лише половину, а друга половина до них не доходить. Тільки половина — це все, чого можна сподіватися. Зараз сестра виряджатиметься, і то так, наче ми маємо відвезти її в якійсь справі до центру міста.
Проте міс Мейсон вбралася напрочуд швидко й напрочуд до лиця. За сім хвилин вона відчинила перед ними бічні двері. Приглянувшись до неї, Білл вирішив, що зможе краще пояснити, в чому річ, без коментарів третьої сторони, тож, скориставшись тим, що ця сторона позіхнула, він суворо вказав пальцем напрямок — усередину оселі, а тоді вгору. Хлопчик підморгнув разок, роззявив рота, але, спостерігши, що невимовлене слово нестримно переродилося в позіхання, враз піддався і зник.
55
Хула-хула — гавайський народний жіночий танець, характерний ритмічним погойдуванням стегон, еротичними та пантомімічними рухами рук.