Фіцджеральд також добре тямив, що в нього було найкращим творінням, а що, з його слів, ремісництвом. Він ніколи не обманював сам себе чи когось щодо різниці між своїми комерційно успішними та художньо прийнятними оповіданнями. Письменник радів, коли ці дві категорії збігалися, коли цінні з його погляду твори, як-от «Знову відвіданий Вавилон», «Зимові сни», «Багатий хлопець» і цикл про Безіла Дюка Лі, продавалися за високу ціну. Йому завжди хотілося, щоб найкращі, на його думку, речі мали значно кращий збут. «Мене гнітить те, що дешевеньке оповіданнячко на зразок “Популярної дівчини”, написане за тиждень, коли народилася дитина, дало 1500 доларів, + те, що справді художня штука, в яку я вклав три тижні справдешнього натхнення[1] [sic][2], як-от “Діамант у небі” [ «Діамант завбільшки з готель “Ріц”»], нічогісінько не дає, — написав Фіцджеральд Гарольдові Оберу в 1922 році. — Але, клянуся Богом + Лорімером, я ще зароблю статки». Джордж Горас Лорімер, випускник Єльського університету, головний редактор «Сатердей івнінґ пост» у 1899–1936 роках, платив Фіцджеральдові добрі гонорари — справді статки як на молодого письменника. У 1929-му вони дійшли до 4000 доларів за оповідання, нині це еквівалент понад 55 000 доларів. Однак Фіцджеральд, скутий золотими ланцюгами й роздратований, сказав Генрі Луїсові Менкену в 1925 році, зразу ж після того, як опублікували «Великого Ґетсбі»:
«Моя халтура для “Посту” дедалі гіршає — мірою того, як у ній дедалі менше запалу… дивна річ, що весь запал вкладено в моєму першому халтурному опусі. Я гадав, що “Прибережний пірат” десь такий добрий, як “Благословення”. Насправді я ніколи й нічого не “зображав спрощено”, аж поки не стався провал “Тюхтія”, завдяки чому стало можливо написати цю книжку [“Великого Ґетсбі”]. Я б уже віддавна спрощував, якби це було вигідно… безуспішно випробував такий спосіб у кіносценаріях. Здається, люди ніяк не втямлять, що для розумної людини чи не найважче у світі — це спрощувати».
Цього ж року він висловився грубіше й коротше Максвеллові Перкінзу, редакторові видавництва «Скрібнер»: «Що більше я беру за свою халтуру, то важче мені примусити себе писати».
Фіцджеральд завжди вважав себе романістом, хоча й був чудовим майстром короткої прози, не те що скромнішого літературного жанру, ніж роман, — просто стислішого. Оповідання письменника, улюблені й відомі, були неперевершені, але вони часто слугували йому випробувальним майданчиком, місцем начерків, початковим простором для ідей та образів, персонажів та місцин, і елементи всього цього потрапляли в наступний роман. У розділі «Перелік опублікованих творів» гросбуха його життя та творчості, що його Фіцджеральд вів до 1938 року, чимало оповідань позначено як «пограбовані й надовго забуті». Процес «грабування» можна легко розпізнати по відривних газетних аркушиках і журнальних публікаціях Фіцджеральдових оповідань, у яких автор відмітив, переглянув та відредагував уривки, що пізніше з’явились у «Прекрасних і приречених», «Великому Ґетсбі» та «Ночі лагідній».
В оповіданнях із цієї збірки, більшість яких написано в середині та наприкінці тридцятих років, є рядки, які впізнає той, хто прочитав робочі документи письменника (опубліковані 1978 року під назвою «Записники Ф. Скотта Фіцджеральда») та «Кохання останнього магната» — його останній роман, якого не дала закінчити смерть.
«Чи вдасться заробити на писанні для кіно? Ви продаєте сценарії?»
Переваги та перспективи Голлівуду, можливість писати кіносценарії манили Фіцджеральда ще на початку його літературної діяльності. У вересні 1915 року, коли він був другокурсником у Принстонському університеті, газета «Дейлі принстоніан» помістила рекламне оголошення такого змісту: «Спеціальне повідомлення студентам, які провалили іспити. Робота в кіностудії відкриває майже безпосередні можливості значного заробітку перед юнаками, що мають певні природні здібності». Таке прирівнювання кінематографічної роботи до провалу Фіцджеральд іще виразніше відчув уже з перших днів свого перебування в Голлівуді. Письменникові не сподобалися здійснені у 1920-х екранізації його кількох оповідань і двох романів. Він і Зельда вважали «гидотною» фільмову версію «Великого Ґетсбі» 1926 року (нині вона втрачена). А проте в січні 1927 року подружжя Фіцджеральдів на три місяці зупинилося в готелі «Амбассадор», де Скотт працював над сценарієм на замовлення для Констанс Талмідж. Ця визначна зірка німого кіно, прозвана «Бруклін Конні», намагалася прорватись у звукові комедії. Спочатку подружжя насолоджувалося зустрічами та спілкуванням із кінозірками, але невдовзі все пішло на гірше. Сценарій відхилили, і Фіцджеральди подалися додому, на Схід. Як повідомила Зельда, «Скотт каже, що ніколи не візьметься писати сценарій, бо це надто важко, але я не думаю, що письменники кажуть те, що мають на гадці». Вона мала рацію. Млявий збут «Великого Ґетсбі» та неоднозначні відгуки на цей роман змінили Фіцджеральда як письменника. Невдовзі він застеріг про свій дальший спосіб дії, написавши Перкінзові з Європи навесні 1927 року:
«У всякому разі до осені я видам книжку непоганих оповідань. Напишу кілька дешевих штук, поки не назбираю стільки, щоб вистачило до мого наступного роману. Закінчу й опублікую його, а тоді поживемо — побачимо. Якщо я протримаюся на цьому гонорарі й не доведеться робити перерви на писання халтури, то й далі буду романістом. Якщо ж ні, тоді облишу це все, оговтаюся, поїду до Голлівуду й учитимуся кінобізнесу».
1931 року Фіцджеральд заради грошей знову поїхав до Голлівуду — ще на кілька нещасливих місяців, що виявилися творчо безплідними й виснажливими. «Ніч лагідна», роман, над яким він працював, залишався незакінченим. Цього разу Зельда не поїхала зі Скоттом до Лос-Анджелеса. Вона залишилася в батьківському домі в Монтгомері (штат Алабама), дійшовши до межі нервового розладу, через який наступної весни опинилася в лікарні. Однак годі вимагати здоровшого глузду від Зельдиного судження, висловленого в листопаді 1931 року в листі до чоловіка в Голлівуді: «Мені дуже шкода, що твоя робота нецікава. Я сподівалася, що вона обернеться свіжими гранями, які могли б зрівноважити її стомливість. Якщо тобі здається, що це надто вже важка рутина, й ти зіткнувся з практикою “зібратися разом і обговорити”, то повернися додому, любий. Принаймні назавжди позбудешся Голлівуду. Я б не сиділа там і не марнувала часу на те, що видається незмінною посередністю й вимагає надто великої трати сил».
Хоча 1931 року в Голлівуді Фіцджеральдові вдруге не поталанило, та він, укотре потребуючи грошей, знову повернувся туди влітку 1937-го — назавжди. І третього разу було не з медом. В оповіданні, яке дало назву цій збірці, відображено погляд автора на кінобізнес і на властиву цій галузі небезпечну агресивність до індивідуальної творчості. 1934 року Арнольд Ґінґріч, застерігаючи Фіцджеральда проти повернення, прямо пояснив: «Було б жахливо дивитися, як ти й далі марнуєш свій талант у Голлівуді, і я сподіваюся, що до цього не дійде. Таж ти неперевершений віртуоз — з погляду на писане слово як на музичний інструмент: ніхто не може видобувати чистіші й ніжніші звуки зі струни англійського речення. Але, хай йому дідько, що може пов’язувати письмове слово й Голлівуд?»
Незадовго перед тим, як виїхати на Західне узбережжя, Фіцджеральд із холодним самопізнанням і передбаченням написав Перкінзові: «Кожного разу я, приїхавши до Голлівуду, хоч і брав величезну платню, а однак розтрачувався — у фінансовому та творчому плані. (…) Звичайно ж, я маю ще один роман [“Кохання останнього магната”], але, цілком можливо, йому доведеться залишитися серед ненаписаних книжок цього світу». У Фіцджеральда були великі рахунки за все — від витрат на своє проживання до плати за лікування Зельди у приватному санаторії біля Ашвілла, що в Північній Кароліні, та плати за шкільне навчання Скотті. Втім, і контракт із кінокомпанією «Метро-Ґолдвін-Маєр» був теж не дріб’язковий — тисяча доларів щотижня за редагування сценаріїв. Кілька останніх оповідань письменника написано в час, що вдавалося увірвати з роботи над чужими сценаріями, від яких туманіла голова і в яких збереглися його зневажливі коментарі на берегах. Робота в Голлівуді розхолоджувала письменника, доводила до нудоти. Нехіть до цієї роботи виразно відбилася на його власних сценаріях, доволі слабких. Однак контракт із кінофірмою врятував Фіцджеральда, коли той був по вуха в боргах. До того ж тут знайшовся матеріал для «Кохання останнього магната». Перед смертю Фіцджеральд був щасливий, наполегливо працюючи над «іще одним романом», але продаж таланту і часу обійшовся величезними витратами за рахунок психіки та творчості, й це, безсумнівно, посприяло тому, що роман залишився незакінченим.
1
У цьому листі Фіцджеральд написав «entheusiasm» замість належного «enthusiasm» (