Датою публікування призначено 15 квітня[10]. Чотирнадцятого числа напружена тиша заповнила всі кабінети нагорі, а внизу, у відділі роздрібного продажу, службовці нервово поглядали на порожні місця, де стоятимуть штабелі книжок, і на порожні вітрини, над якими весь вечір доведеться працювати трьом умілим оформлювачам — укладати книжки кубами, пірамідами, конусами, колами, серцями, зірками та паралелограмами.
Вранці 15 квітня, о восьмій п’ятдесят п’ять, старша стенографістка міс Джордан від хвилювання зомліла й упала в обійми мого молодшого компаньйона. Точно о дев’ятій старий джентльмен із пишними бакенбардами а-ля Дандрері[11] придбав перший примірник «Аристократії світу духів». Велика книга побачила світ.
Три тижні по тому я вирішив поїхати до Джолієта, що в Огайо, щоб побачитися з доктором Гарденом. Десь так, як Магомет (а може, Мойсей?)[12] з горою. Доктор Гарден був скромний і сором’язливий; конче треба було підбадьорити, поздоровити його й запобігти можливим пропозиціям видавців-конкурентів. Я мав намір влаштувати все так, щоб забезпечити для себе його наступну книжку, тож узяв із собою кілька гладко написаних контрактів, один із яких на п’ять найближчих років мав би зняти з Гарденових плечей тягар усіх неприємних ділових проблем.
Мій поїзд виїхав із Нью-Йорка о четвертій. Маю звичку брати у відрядження кілька примірників своєї найважливішої книжки й у дорозі давати їх почитати найбільш інтелектуальним на вигляд попутникам — з надією, що таке видання приверне увагу якоїсь нової групи читачів. Ми ще не доїхали до Трентона, а леді з лорнетом із сусіднього купе вже підозріливо гортала сторінки першого примірника, юнак на верхній полиці мого купе заглибився в читання другого, а рудувата дівчина з дивовижно лагідними очима грала в хрестики-нулики, поклавши аркушик паперу на задню обкладинку третього.
Сам я придрімав. Нью-джерсійський краєвид непомітно змінився пенсильванським. Ми проїжджали повз безліч корів, силечу лісів та ланів і — кожних двадцять хвилин — одного й того самого фермера, що сидів у фургоні поряд сільської залізничної станції, жуючи тютюн і задумливо спозираючи на вікна пульманівських вагонів.
Цього фермера ми проминули разів десять-п’ятнадцять, коли раптом мою напівдрімоту обірвав юний сусід у купе, що негучно побуркував і похмикував, помахуючи ступнею вгору-вниз, як барабанщик в оркестрі. Я здивувався й зрадів, побачивши, що він дуже зворушився — від книжки, яку міцно стиснув довгими білими пальцями, від «Аристократії світу духів».
— Либонь, зацікавила вас ця книжка, — весело зауважив я.
Юнак із худорлявим обличчям глянув на мене очима, які бувають тільки в тих, що пізнали спіритизм, і в тих, що заперечують його.
Здавалося, він ще не зовсім отямився від читання, тож я повторив своє питальне звернення.
— Зацікавила?! — вигукнув він. — Зацікавила?! Господи!
Я придивився до нього. Еге ж, цілком очевидно, що це або медіум, або один із тих молодиків, які пишуть гумористичні оповідання про спіритуалістів для популярних журналів.
— Видатний зразок… літературної праці, — відповів він. — Герой, безперечно… так би мовити… провів мало не весь час після смерті, диктуючи текст своєму дядькові.
Я згодився, що, мабуть, так воно й було.
— Цінність книжки, звичайно ж, — зітхнувши, зауважив мій співрозмовник, — цілковито залежить від того, де тепер перебуває молодий покійник… з його слів.
Я спантеличився.
— Певна річ. Мабуть, він у… раю, а не в… не в чистилищі.
— Так, — задумливо проказав він. — Був би конфуз, якби виявилося, що небіжчик опинився в чистилищі. А ще більший конфуз — якби виявилося, що він деінде.
Це вже перейшло міру.
— У житті цього молодика не було нічого такого, з чого можна було б припустити, що він потрапив у… у…
— Звичайно, не було. Я розмірковую не про місце, яке ви мали на увазі. Кажу тільки про конфуз, що міг би статися через чистилище або ще якусь іншу місцину.
— Яку саме, сер?
— Наприклад, Йонкерс.
На те я здригнувся.
— Що?
— Якщо він у чистилищі, то це ще невеликий огріх. Та якщо він у Йонкерсі…
— Шановний сер, — роздратувавшись, перебив я його, — що може пов’язувати Йонкерс і «Аристократію світу духів»?
— Ніщо. Я тільки зауважив, що коли він у Йонкерсі…
— Але ж він не в Йонкерсі.
— Так, не в Йонкерсі. — Помовчавши, юнак знову зітхнув. — Насправді він зовсім недавно вибрався з Пенсильванії до Огайо.
Цього разу я зірвався на ноги — нерви підвели. Ще не втямивши, куди хилить мій співрозмовник, я вже відчув, що він натякає на щось важливе.
— Хочете сказати, — поспішно спитав я, — що відчуваєте його астральну сутність?
Юнак рвучко випростався.
— Годі! — різко відповів він. — Здається мені, що весь останній місяць я забавляю легковірних дамочок і Безілів Кінґів[13] усіх Сполучених Штатів! Так склалося, сер, що мене звуть Косґроув П. Гарден. Я живий, ніколи не вмирав, а після читання цієї книжки вже не вважатиму, що вмирати — цілком безпечна справа!
II
Від подиву та жалю я зойкнув, і дівчина по той бік проходу так налякалася, що замість нулика поставила хрестик.
Мені тут же примарилася довжелезна — від мого видавництва на Сороковій стрит аж до Бавері — черга з п’ятиста тисяч осіб, кожна з яких міцно стискає в руках «Аристократію світу духів» і кожна вимагає повернути їй два долари п’ятдесят центів. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змінити імена персонажів і жанр — перевести книжку з документалістики в белетристику. Ба, пізно це робити. Триста тисяч примірників уже в руках американської публіки.
Коли я більш-менш оговтався, юнак розповів мені історію своїх пригод, відколи його оголосили загиблим. Три місяці в німецькому таборі військовополонених, десять місяців у шпиталі через запалення мозку, а ще один місяць пішов на те, щоб пригадати своє ім’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось півгодини молодий вояк перестрів давнього приятеля. Той витріщився на нього, похлинувся й знепритомнів. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю[14], і цілу годину Косґроув Гарден слухав дивовижну оповідь про самого себе, схожої на яку ніхто й ніколи не чув.
Він під’їхав на таксі до книгарні. Потрібну йому «Аристократію світу духів» уже розпродали. Косґроув негайно сів у потяг до Джолієта, що в штаті Огайо, і з рідкісної примхи долі дістав у руки книжку, яку шукав.
Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.
Я зітхнув — глибоко й трагічно.
— Це ж треба — саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.
— Ніж художня?! — сердито передражнив він мене. — Та вона така і є!
— У певному сенсі… — згодився я.
— У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?
— Ні, — спокійно відповів я. — Назву її документальною. Документалістика — це жанр, що стоїть між вигадкою і правдою.
Розгорнувши навмання книжку, він жалісно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дівчину зробити паузу в тому, що було принаймні півфіналом турніру з хрестиків-нуликів.
10
…призначено 15 квітня. У 1920-х роках ця дата не була загальноприйнятим кінцевим терміном завершення роботи. Однак у видавництві «Скрібнер» повелося публікувати Фіцджеральдові твори наприкінці березня — на початку квітня.
11
…із бакенбардами а-ля Дандрері… Тобто довжелезними й густими. Порівняння походить від імені комічного персонажа п’єси Тома Тейлора «Наш американський кузен» — лорда Дандрері. Ця комедія була відома під назвою «Лорд Дандрері і його дурість», аж поки 14 квітня 1865 року не стала останнім видовищем у житті президента Авраама Лінкольна, вбитого у вашингтонському Театрі Форда.
12
…як Магомет (а може, Мойсей?)… В «Есеях» (1625) Френсіс Бекон сформулював твердження: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори». Мойсей зійшов на Гору Синайську (ніколи й мови не було про те, щоб гора прийшла до нього), щоб прийняти Заповіді Божі. Див. Книга Вихід, 19:34.
13
…і Безілів Кінґів… Вільям Бенджамін Безіл Кінґ (1859–1928) — англіканський пастор із канадської провінції Острів Принца Едуарда. На початку 1900-х почав писати успішні романи зі спіритичним ухилом. «Скасування смерті» (1919) має в основі спілкування автора з померлими, зокрема після Перемир’я 11 листопада 1918 року. У 1923-му газета «Гарвард крімсон» охарактеризувала Кінґа як «одну з найвидатніших постатей в американській літературі». Фіцджеральд очевидно висміяв цього письменника, створивши образ доктора Гардена.
14
…зайшли до аптеки випити коктейлю… Вісімнадцята поправка до Конституції США заборонила з січня 1920 року «виробництво, продаж і перевезення алкогольних напоїв, ввіз їх до Сполучених Штатів і вивіз їх зі Сполучених Штатів». Однак у Законі Волстеда, який забезпечував виконання і впровадження в життя Вісімнадцятої поправки, були численні лазівки. Дозволялося виробляти в домашніх умовах і в обмежених кількостях сидр і вино. Лікарі могли легально прописувати міцні спиртні напої, переважно віскі та бренді, які вироблялися в аптеках. Звідти й походить вираз «аптечний коктейль». У шостому розділі «Великого Ґетсбі» Дейзі Б’юкенан каже своєму чоловікові, що Ґетсбі «тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек»[264], і тим самим стверджує, що той, крім усього іншого, ще й бутлеґер.