Волоцюга, що досі нерухомо лежав у траві, прокидається і здивовано приглядається крізь кущі до цієї сцени.
Дік і Том дивляться на Енн, сподіваючись оплесків. Замість того вона каже майже з роздратуванням:
— Знову порятунок країни.
У цю мить від дороги долинає звук мотора. З вантажівки вискакує репортер із мікрофоном у руці.
— У вас є що сказати? — питає він. — Я з програми «Люди зустрічаються на дорозі». Як вас звати?
Репортер тиче мікрофоном під ніс Енн. Вона відповідає:
— Мене звати Ґламор О’Гара[270]. Я вважаю, що кожен має пильнувати свою справу й не пхатися до чужої.
— Ви несерйозно ставитеся до справи, — невдоволено каже репортер і кидається до вантажівки, вигукуючи в мікрофон: — Нічого, друзі! Це були люди на репетиції п’єси. Вони не схотіли розмовляти з нами, друзі. Отже, тепер я скажу вам більше про те чисте почуття…
Зразу ж за ним іде пов’язаний квартет. Два юнаки тримають за лікті секретного агента. Останньою неохоче ступає Енн.
— У нас є затриманий, — каже Дік, — якого розшукує поліція. Він говоритиме з вами, якщо привезете нас до Принстона.
Весь гурт всідається у вантажівку. Енн поруч із водієм, Жак біля неї. Том і Дік на одній боковій підніжці, репортер — на другій. Коли вантажівка розвертається й рушає до Принстона, репортер простягає мікрофон до секретного агента, але Енн перехоплює мікрофон.
— Затриманий теж не буде говорити, — попереджає вона.
— Десь так воно і є, — згоджується Жак.
— Затриманий не буде говорити, — коментує репортер. — В усякому разі я вважаю, що ви, друзі, залюбки послухаєте про те, як тримати одяг свіжим і чистим…
На околицях Принстона ми бачимо, що за автомобілем радіостанції близько їде викрадена вантажівка, якою кермує медсестра. Зненацька вона обганяє автомобіль і різко гальмує. Так само різко гальмує автомобіль, два юнаки звалюються з бокової підніжки на землю, Жак утікає. Під час цих подій неперервно триває радіопередача, репортер не вмовкає — чи то нам показують втечу агента, чи то поведінку Енн, дуже радої в глибині серця.
— Затриманий утік, люди добрі, — каже репортер. — Я не знаю подробиць. Усе це видається мені підозрілим, друзі, дуже підозрілим.
З цими словами та з виразом жалю на обличчі Енн, яка шкодує, що дійшла кінця її велика пригода, ми розчиняємося й опиняємося на ділянці дороги, де ми покинули волоцюгу. Він тримає снаряд і голосує великим пальцем — ловить попутну машину. Зупиняється гарний автомобіль із кузовом «купе», й волоцюга з многоцінною ношею вмощується в ньому. Авто рушило, і він питає доброго самарянина:
— Чи далеко їдете?
— До самого Вашингтона, — відповідає добрий самарянин. — Я промисловець. Маю справу у Військовому відомстві.
З думкою про снаряд, що лежить біля ніг, волоцюга користає з нагоди.
— У мене теж там справа, — каже він, і ми затемнюємося.
Набирає яскравості кадр балу у Принстонській гімназії, що відбувається два місяці по тому. Ми йдемо за Енн, яка танцює, а їй раз у раз відбиває партнера хтось із гурту хлопців-сквайрів. Як бачимо, її обличчя трохи серйозніше, стурбованіше, ніж було раніше. Ця дівчина очевидно вже не така пихата й безтурботна, якою була, коли ми її зустріли вперше. Вираз на обличчі Енн свідчить, що вона когось виглядає. Коли новий партнер поплескує Енн по плечі, щоб змінити свого попередника, вона енергійно обертається, щоб привітатися з цим новаком. «А може, це він?» — неначе промовляють її очі. Але щоразу виявляється, що це не він, і Енн, люб’язна та ввічлива, достосовується до кожного розчарування.
Десь у сюжеті кінокартини Жак дізнався, що Енн піде на цей гімназіальний бал.
І ось раптом він виникає тут у фраку, самовпевнений, безжурний, перед усіма відкритий. Ось він із очікувальним виразом обличчя помічає її в натовпі. Побачивши Жака, Енн боїться і за нього, і за себе.
— Чи дозволите?
Енн і Жак балакають, у виразі їхніх облич змішалися страх і радість, відраза і потяг.
— У вас міцні нерви, — каже вона.
— Не в тім річ. Цього разу я в межах закону. Тепер я аташе в нашому посольстві у Вашингтоні.
— Якщо Дік і Том побачать вас…
— У мене дипломатична недоторканність.
На те Енн зупиняється серед танцю.
— Ненавиджу вас, — каже вона. — Не можу танцювати з вами. Що ви за один? Скажіть мені, будь ласка. Що це все означає?
— Танцюйте зі мною, і я вам скажу, — відповідає він.
Енн вагається, хвилюється, а тоді вирішальним чинником стає, мабуть, непереборна цікавість.
— То скажіть мені, — вимагає вона, задихаючись, коли вони знову пускаються в танець.
Під час цього танцю вона раз по раз перебиває секретного агента — відповідає хлопцям, що хочуть відбити в неї партнера: «Не зараз, дякую». Кожного разу відмовляє з осяйною усмішкою, що змінюється на вираз серйозності, як тільки Енн повертається до Жака.
— В одній країні, яку ви відвідали, — почав Жак, — розробили снаряд, про який ми хотіли дізнатися. Мій знайомий колабораціоніст підкупив робітника й дістав зразок снаряда — саме в той день, коли оголосили війну. Питання полягало в тому, як доправити цей зразок у мою країну на розгляд і аналіз. Така американка, як ви, мала найкращі шанси виїхати без огляду багажу з країни, а ваша скриня з позначкою «не потрібна в подорожі» стояла в холі готелю. Він надіслав мені шифровану телеграму. Не скажу вам, як ми переправляємо такі речі через митницю, бо це могло б навести ваших співвітчизників на певну думку.
На останні слова Енн наїжилася, і Жак квапливо веде далі.
— Вибачте, я маю на увазі наших співвітчизників. Коли війна закінчиться, я житиму тут, і ми удвох назавжди належатимемо до однієї країни.
— Це не так просто. Що сталося зі снарядом?
— Ви взяли гору наді мною.
Зненацька вона усміхається.
— Справді? — питає вона, обхоплюючись із Жаком в обіймах.
Кадр розпливається. Натомість бачимо портал Військового відомства у Вашингтоні, де стоїть на варті зодягнений в уніформу наш волоцюга.
Пара
Під час написання «Пара» почалася як машинопис, а її останні сторінки написав від руки сам Фіцджеральд. Це наближає нас до авторового творчого процесу.
Знавці творчості Фіцджеральда датували «Пару» найраніше 1920 роком і найпізніше — 1931-м. Правдоподібно, що оповідання написано в першій частині цього часового проміжку. У рукописі й зроблених олівцем правках машинописного тексту почерк Фіцджеральда все ще тяжіє до надмірних завитків, характерних у першій половині 1920-х років. Крім того, машинопис надруковано на папері листового формату з водяним знаком «Гаммермілл Бонд». Цей недорогий папір, виготовлений у Пенсильванії, мав добрий збут на Сході й був легкодоступний у районі Нью-Йорка, де Фіцджеральди мешкали від квітня 1920-го до травня 1921 року. Однак кінець оповідання написано на аркушах розміром 8 1/2 на 14 дюймів фірми «Ґолдсміт Бонд». Компанія «Ґолдсміт бук енд стейшенері компані», розміщена у Вічиті з 1880-х років, була однією з найбільших, що торгували канцтоварами та видавали книжки на Середньому Заході. Значно пізніше компанія відкрила крамниці на Східному узбережжі, що спеціалізувалися на оформленні житлового інтер’єру. Фіцджеральд, скоріш за все, купив цей папір у Сент-Полі, де він і Зельда мешкали від серпня 1921 року до жовтня 1922 року.
Також Фіцджеральд любив описувати людей свого віку та вводити в сюжет події свого недавнього минулого; кожен із його романів відповідає цій схемі. У цьому оповіданні події відбуваються від середини до кінця двадцятих років. Подружня пара встигла пожити в шлюбі й повоювати одне з одним. Ця обставина й водяні знаки вказують на початок 1920-х як дату написання, коли Фіцджеральд, досі молодий, але вже зрілий, став звертатися до важких тем розлучення та відчаю.
270
…Ґламор О’Гара. Паралель до Скарлетт О’Гари — героїні роману Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром» (1936).