I
Кульмінація трагедії відбулася на великій широкій вигідній софі — чи не найстарішій із усіх пожитків цієї подружньої пари.
— Гаразд, — дуже серйозно й сумно сказав молодий Полінґ, — хай буде так. Якщо не можемо жити в згоді, то вже краще розлучитися. Цілий рік ми намагались годитися, та тільки отруювали життя одне одному.
Каррол кивнула.
— Хочеш сказати, що ти отруював мені життя, — уточнила вона.
— Ні. Не те хочу сказати. Але хай уже так буде. В усякому разі. Ані не гадаю сваритися з тобою. Ти мене не кохаєш, і єдине, чого я не розумію, — чому ти не виявила цього перед тим, як ми одружилися. Тепер… — зам’явся Полінґ, — коли ми будемо насправді… насправді…
Кімната повнилася прохолодним нічним повітрям раннього травня. Каррол граційно перейшла кімнату й стала проти відкритого вогню.
— Я б хотіла тут побути, поки мама повернеться з Європи, — сказала вона. — За два тижні я спакуюся. Звичайно, я можу піти завтра, якщо хочеш, але мені, власне, нема куди переселитися.
— Не думай про це, — поспішно відповів Полінґ. — Залишайся тут. Я сам виберуся звідси. Це перше, що зроблю зранку.
— Ні. Якщо ти таке надумав, то виберуся я. Я просто подумала: якщо тебе дратує моя присутність…
— Дратує? Анітрохи не дратує. Чому… — Він прикусив губу. Вся причина розлучення в тому й полягала: все, що він робив, страшенно дратувало її. Кілька тижнів тому Полінґ облишив намагання догодити їй.
— Звичайно, можеш залишитися тут, — повів він далі. — Сьогодні ввечері я заберу свої манатки з великої кімнати.
— Тільки два тижні, розумієш.
— Що ж, я буду ра… — Полінґ обірвав себе на півслові. Мало не сказав «радий», але відчув, що це не те слово. Проте воно було б найближче до правди — Полінґові голова ходила обертом від думки, що вона тут сидітиме, хай навіть тільки два тижні. Розлучитися, звичайно, конче треба, — але ж цей короткий інтервал, коли вже все вирішено, та ще не доведено до кінця, мав би пом’якшити й злагодити розставання насамкінець.
— Ще одне, — сказала жінка. — По-перше, я запросила на завтрашню вечерю кількох осіб…
— Гаразд.
— І по-друге. Служниці Естер та Гільда вранці звільняться, а нам таки треба мати когось, поки… поки не повернеться додому мама. Отож я сьогодні найняла пару в місті.
— Двох. Природно.
— Ні, я маю на увазі подружню пару. Чоловіка й жінку. Вона куховарить, а він служить лакеєм і допомагає їй у домашній роботі. Ця пара видається дуже доброю — він англієць, а вона ірландка. Я б їх узагалі не найняла, якби була певна, що ми розлучимося… але вони надійшли…
Її голос стихав, очі вперлись у пляму посередині килима.
— Звичайно, — пробурмотів Полінґ, дивлячись на ту саму пляму. Він і незчувся, що Каррол змовкла й що в кімнаті тиша. Він думав, що за кілька хвилин доведеться зійти нагору й не в гніві, а тільки з тим, що в нього залишилося від гідності, забрати свої речі з великої передньої кімнати — зубну щітку й гребінець, коробочку із запонками, різноманітні папери з шухляди. На тому й закінчиться його шлюб. Щось станеться вночі, коли кожне з них двох вкладеться у своїй окремій кімнаті, і це щось назавжди знищить делікатний, загадковий вплив, який вони чинили одне на одного, невловимий і майже щезлий шлюб їхніх сердець, який уже віддавна стримував їх від розколу. Вранці кожне з них двох відкриє очі на інший світ, усвідомлюючи себе розлученим і здатним завжди таким бути.
Полінґ звівся.
— Мабуть, я зараз піду нагору, — холодно сказав він.
— Добре. Я замкну двері.
За півгодини він вимкнув лампу в гостьовій кімнаті й прослизнув у ліжко. Надворі травнева ніч, прохолодна і ясна, принесла пам’ять про іншу весну. За останні місяці ця пам’ять затерлася й розмазалася, але сама по собі залишалася прекрасною, ідилічною річчю. Полінґ замислився. Чи то знову прийшла любов з такою силою, з такою радісною магією першої закоханості[271], чи то її марно й безповоротно розтрачено.
Час від часу він чув, як унизу походжає Каррол. Потріскували лампочки, її кроки падали на сходах. Вона йшла дуже повільно, наче втомилась, а коли дійшла до верху, хвилину спочивала на порозі своєї кімнати. Тоді увійшла до великої передньої кімнати й зачинила за собою двері. Здавалося, важка тиша прийшла у вікно з нічним повітрям і осіла в усьому домі.
II
Вранці Полінґ під’їхав до вокзалу по нових слуг і зразу ж виділив їх із натовпу, що висадився з поїзда на десяту ранку.
— Рейнолдс?
Британець середнього віку, з довгою шиєю та з м’яким обличчям кокні, чи то кивнув, чи то вклонився.
— Так, сер. Рейнолдс.
Він обернувся до здоровенної леді ірландського походження, яка стояла зразу за ним.
— Це моя дружина, сер. Її звуть Кейті.
У них іще була скриня. Рейнолдс пішов питати про неї, поки Полінґ і здоровенна леді вели розмову на станційній платформі. Тобто Полінґ зауважив, що поїздка була коротка, і Кейті колихнула головою — вгору і вниз, у резонансній згоді.
— Ви вже віддавна в цій країні? — спитав Полінґ, виїжджаючи з вокзалу.
Рейнолдс кивнув.
— Не дуже віддавна, — не згодилася Кейті. — Зо два місяці.
— Працювали в Нью-Йорку?
— Ні, у Філадельфії. Ох, у дуже добрих джентльменів. Може, ви знаєте їх… містера Марблтона й містера Шафтера[272]?
Ні, Полінґ їх не знав. Проте кивнув так, ніби знав, які вони добрі.
Приїхавши додому, Полінґ показав їм кухню й делікатно натякнув, що їхні кімнати зразу ж над кухнею. Тоді залишив їх самих на себе і спроквола вийшов на передній ґанок.
Це ж у нього відпустка, перша за рік, оці три тижні. Звичайно, добре склалося, що вона починається саме тепер, коли на Полінґа звалилася катастрофа розлучення, однак він волів би зайнятися роботою. Меланхолійність цієї справи загострювалася бездіяльністю — Полінґ міг тільки висиджувати в лагідну травневу погоду, споглядаючи плин днів, і це знаменувало кінець неповторної пригоди. Певна річ, він радий, що сказано останнє слово. Годі було витримати жінчину зарозумілість, холодність і дедалі більшу неприязнь до нього. Та й сам Полінґ запальний, за минулий місяць кілька разів їхні сварки доходили до межі рукоприкладства.
— Лу.
Полінґ звів очі й побачив свою жінку біля ґанку на осонні.
— Привіт, — сказав він, підводячись, щоб пропустити її, — твоя пара щасливо приїхала. Вони на кухні.
— Дякую, — холодно відповіла вона, ступивши на ґанок. Несла оберемок квітів. — Зараз піду й гляну на них.
Полінґ помітив, що на ній цупка накрохмалена блакитна сукня, в яку вона не вбиралася ще з минулого літа. Він уважно придивився до жінки, шукаючи сліди безсоння навколо очей, бо ж знав, що в нього самого є такі, але вона видавалася такою самою свіжою й рожевою, як квіти в її руках.
— Я зрізала їх на вечерю, — сказала Каррол. — Гарні, правда?
— Дуже.
Не дивлячись на чоловіка, вона увійшла в дім.
[Вони обідали о першій, і Полінґ, сівши, сказав собі, що це останній обід із Каррол. Треба знайти спосіб збавляти дні в місті. Нічого приємного в низці сніданків, обідів і вечер, коли їси в тиші, понуро опустивши очі.]
Страви вдалися недоладні й неапетитні. Зрештою, так і мало бути — нова пара ще не встигла призвичаїтися до кухні. І ще Полінґові було дивно, чому це кроки Рейнолдса навколо столу такі неприродно гучні.
— Це ж новаки, — пояснила Каррол. — У них усе догори ногами. Сьогодні ввечері буде інакше.
Накраяними персиками прийшов десерт — на соусному тарелі.
— Наразі все гаразд, Рейнолдсе, — зауважила Каррол, — але я, звичайно, хочу, щоб сьогодні ввечері десерт подали в мисці.
271
…магією першої закоханості… На той час відома цитата англійського політика й письменника Бенджаміна Дізраелі (1804–1881), опублікована в «Історії кохання» Генрієтти Темпл (1837): «Магія першого кохання — це наше невідання, що воно може колись дійти кінця».
272
Містер Марблтон і містер Шафтер. Цих джентльменів і їхню вишуканість часто згадують Кейті та Рейнолдс. У вилученому уривку подружжя Рейнолдсів під час суперечки кепкують із Лу, що той не носить такої чепурної одежі, як джентльмени з Філадельфії.