— Ми були змушені до цього! — крикнула Кейті. — Ми в Америці, і нам треба жити. Отож ми вирішили, що тут тільки до такого й можна вдатися. Правду кажучи, сер, це я намовила його. Ми вперше на таке пішли.
Рейнолдсові вуста судомно сіпнулися.
— Ви маєте цю річ, а ми її захотіли, ото й усе, — сказав він.
— Ми не завдали жодної шкоди, — слізно повторила Кейті. — Вам воно було ні до чого, й ми гадали, що ви не заперечуватимете.
— Не заперечуватиму! — вигукнув Полінґ. — Не заперечуватиму проти того, що ви пробуєте пограбувати мій дім!
— О Господи! — заволала Кейті. — Якби ви нам це дали, то такого не сталося б.
— Чому це я маю дати вам свої гроші?
— Гроші? — переглянулися Рейнолдс і Кейті.
— Ми не хочемо ваших грошей, — з гідністю сказав Рейнолдс, — крім тих, що ви нам заборгували.
— То якого дідька ви тут нишпорите?
— Я шукаю свого рекомендаційного листа.
— Вашого листа…
— Того, що ви дали були мені. Я по праву вважаю його своєю власністю.
Полінґ повільно опустив пістолет.
— Хочете сказати, що саме по нього ви прийшли сюди о цій порі ночі?
— Так, сер, — відповіла Кейті.
Рейнолдс незграбно встав із підлоги.
— Я сам Джон Буль, — ні сіло ні впало сказав він.
— Що ж, ідіть і будьте Джоном Булем у своїй спальні. Я мав би здати вас обох під арешт.
— Це єдина прикрість, відколи ми сюди приїхали, — ридала Кейті. — Я певна, що містер Рейнолдс і я тут не винні. Увесь клопіт через місіс Полінґ. Вона лежить весь день і безперестанку плаче. І поводиться так, ніби щось гризе її серце…
— Що?
Полінґ так здивувався, що пістолет не влучив у кишеню й упав на підлогу.
— А як, на думку місіс Полінґ, я мала б розгладжувати складки на простирадлах, — вела далі Кейті, — якщо вона цілу ніч перекидається й товчеться на них? Дивно, що вона досі їх до дір не зносила.
— Боже мій! — крикнув Полінґ. — Та чи правду ви мені кажете?
— Правду? Навіщо мені брехати…
— Почувайтеся як вдома, — зопалу перебив її Полінґ. — Сигари на столі! Залишайтеся тут на всю ніч!
Відвернувшись, він вибіг із вітальні й метнувся нагору, перескакуючи по два східці нараз.
— Каррол! — гукнув він. — О, Каррол!
Вона чекала на сходовому майданчику й зіступила на два східці, щоб зустріти його. Вони злилися на великому квадраті свіжого срібла, що крізь відчинене вікно напливало від повного місяця.
V
О десятій ранку у вітальні з’явився закутаний у яскраве блакитне пальто містер Рейнолдс, що мав місіс Рейнолдс при боці й саме надівав замшеві рукавички. Увійшовши, обоє окинули злегка презирливим оком повсякденне ранкове вбрання, яке Полінґ вважав за потрібне одягти.
— Ми зараз від’їжджаємо, — оголосив Рейнолдс. — Викликали таксі на потяг о десятій тридцять. Сьогодні дуже сиро.
Полінґ підійшов до письмового столу й, понишпоривши в перемішаних після останньої ночі паперах, знайшов свою чекову книжку.
— І, як чоловік чоловіка, — додав Рейнолдс, шморгнувши носом, — прошу ласкаво, щоб ви зволили дати нам наш рекомендаційний лист.
Полінґ виписав чек, сягнув у кишеню плаща, вийняв аркуш паперу й, нахмурившись, оглянув його.
— Я забув його підписати, — несподівано сказав він.
Полінґ з ручкою в руці нахилився над папірцем. Тоді згорнув його, вклавши всередину чек, і передав Рейнолдсові.
Киваючи й люб’язно усміхаючись, Кейті відчинила двері.
— До побачення, — сказав Полінґ. — Бажаю вам удачі.
— До побачення! — весело гукнула Каррол.
— До побачення, сер. До побачення, мадам! — Рейнолдс зупинився, поклавши руку на відчинені двері. — Тільки одне хочу сказати. Моя єдине побажання вам обом: якщо колись опинитесь у чужій країні, хай вас ніколи не виженуть на такий холод, як сьогодні.
Ефектність слів трохи зіпсував факт, що сонце вибрало саме цю мить, щоб вийти з-за хмар. Однак Рейнолдс рвучко звів комір пальта й підштовхнув дружину, щоб вийшла на те, що він, очевидно, вважав бурхливим штормом.
— Ого, вони пішли, — сказав Полінґ, зачинивши вхідні двері й повернувшись. — Вони пішли, і ми самотні в домі.
Каррол простягла руки. Полінґ підійшов і став навколішки побіч неї.
— Ще одне, — озвалася Каррол після довгої мовчанки. — Що ти зробив із цим рекомендаційним листом? Я бачила, що ти написав щось на ньому крім свого імені.
— Я тільки змінив одне слово. — Полінґ засміявся, дедалі веселіше, аж нарешті заразний сміх передався Каррол. — Я дав їм чек на двісті доларів, але, на жаль, вони ніколи не зможуть скористатися цим рекомендаційним листом.
— Що ти змінив? — спитала вона. — Скажи мерщій!
— Там є рядок, у якому написано, що Рейнолдс був листоношею. Я змінив слово «лист» на слово «тиф»[280].
— Тиф? — здивувавшись, перепитала Каррол.
А тоді вона зрозуміла, і враз вони обоє знову засміялися — щасливо й нестримно. Сміх плив угору сходами, вливався у спальні та ванни, кружляв у їдальні, звертав до буфетної кімнати й повертався до вітальні, в якій вони сиділи. Весь дім наповнився сонячним світлом, свіжий вітерець доносив крізь вікно запахи саду; і життя, здавалося, починається заново, таж воно має спосіб це здійснити.
О дванадцятій годині дня можна було побачити, як маленький лисуватий пудель з очима гіркого п’яниці огинає ріг і наближається до будинку Полінґів. Добравшись до кухонних дверей, він, очевидно, зорієнтувався, куди потрапив, бо помітно здригнувся й поспішно відступив. Описавши навколо житла широке коло, поширене від підозри, пес підійшов до вхідних дверей і оголосив про свій прихід стриманим кахиканням.
[— Гей! — гавкнув він, — я вдома.]
Минуло трохи часу, перш ніж він домігся хоч якоїсь уваги. Пес зауважив плин життєвих справ[281] і боявся миті, коли виявиться, що будинок порожній. Але він помилявся. Не стало подружньої пари, яка жахала його, зате в оселі досі була ще одна подружня пара.
Розрізнені оповідання
Фіцджеральд написав короткий фрагмент «Балеток» («Балетних туфель») як фільмову версію для Ольги Спесивцевої та її антрепренера Арнольда Брауна після зустрічі з ними під час відпустки в Північній Африці на початку 1930-х років. Спесивцева була всесвітньо відома з початку 1910-х років завдяки балетній партії Жизель. В основі сюжету, накресленого в загальних рисах, — історія імміграції у США (з Росії), контрабанда спиртного й балет. Переконливими аспектами цього твору стали Зельдина пристрасть до балету, яка зблизила Фіцджеральда та Спесивцеву, зацікавила письменника її мистецтвом і спонукала зробити місцем дії Нью-Йорк, а також той факт, що ці росіяни, мабуть, стали біженцями від більшовицької революції. Статус іммігрантів, їх асиміляцію завдяки мистецтву, зокрема театральному, Фіцджеральд описує сучасним і прогресивним способом.
За цим начерком не знято фільму. 1937 року в Австралії Спесивцева, досліджуючи роль Жизель, відвідувала притулки, щоб побачити, як там рухаються й поводяться молоді психічнохворі жінки. Там у неї стався нервовий зрив на сцені. Велику частину життя Спесивцева провела в лікарнях.
6 лютого 1936 року Фіцджеральд написав Гарольдові Оберу довгого листа, в якому докладно обговорив сценарій:
«Цей Браун — простий, щирий чоловік зі справжнім чуттям мистецтва. Він напрочуд сумлінний у фінансових справах, і ми дуже приязно ставилися до нього під час подорожі в Північній Африці. Гадаю, що він справді вподобав Зельду й мене. Починаю з цього, бо не хочу змарнувати цей шанс через різні недогляди та брак передбачливості, які зірвали мені продаж “Ночі лагідної” і звели нанівець спробу з Ґрейсі Аллен [“Ґрейсі ні в сих ні в тих”]. Нині ви спілкуєтеся з Голлівудом так, як було кілька років тому. Це, очевидно, робота, яку я можу майстерно виконувати, — але її багато хто може виконувати досить добре. Тож мені здається, що цю річ можна було б продати й що в мене є все для того, щоб здійснити таке трактування, яке є головним пунктом цього листа.
280
Я змінив слово «лист» на слово «тиф». У результаті вийшло слово «тифоноша», тобто носій тифу — людина, у якої немає симптомів тифу і яка може поширювати цю хворобу на інших. Найвідоміший приклад в історії — це Мері Маллон (1869–1938) на прізвисько «Мері Тиф». У перші роки двадцятого століття Маллон працювала куховаркою в низці нью-йоркських родин, і члени кожної з них заражалися від неї тифом. Загинуло кілька осіб. Маллон відмовилася перестати працювати куховаркою — навіть після того, як виявилося, що вона носій хвороби, — й часто змінювала своє ім’я, прізвище та місце зайнятості. Від 1915 року до смерті Маллон залишалася в карантині лікарні «Риверсайд госпітал», на острові Норт-Бразер-Айленд, що на річці Нью-Йорк-Іст-Ривер. Жінка воліла жити в ізоляції та в неволі, ніж втратити жовчний міхур, повен активних збудників черевного тифу.
281
…плин життєвих справ… Слова з вірша Роберта Фроста «Відраза» (1913). Цей вірш цілком підхожий «Парі», й Фіцджеральд асоціював його з собакою задля гумору. У січні 1917 року Фрост виступив з літературним читанням у Принстоні, яке спонсорував приятель Фіцджеральда — Джон Піл Бішоп — і його літературний клуб. Фіцджеральд, скоріш за все, брав участь у діяльності цього клубу. Безумовно, він знав вірш і збірку «Воля хлопчика», з якої його взято.