[Браун] поїхав до Голлівуду, а там якомусь писаці доручать працювати з цією річчю, і за дві хвилини вийде нездарне наслідування Лілі Понс, яка покидає сцену задля бідного селянського хлопця або бідної селянської дівчини, званої Лілі Понс, що за десять хвилин вражає весь світ. Писака вчинить саме так, передусім з огляду на те, про що йшлося в попередніх історіях, які стосуються балету й театру. Отож він спробує написати підхожу імітацію на цю тему. Як Ви знаєте, Зельда і я пройшли через пекло цього предмета, і Ви також знаєте, що я міг би подати щось цілком автентичне в цій справі, повне винахідливості та чуттєвості.
Здається, зайво продавати Вам таку пропозицію, раз уже Ви взяли її за моєю власною оцінкою, але після цих трьох років невдач видається потрібним запевнити Вас, що в мене є засоби виконати цю роботу й не дати цій можливості вислизнути разом із чуткою, що “Скотт пиячить” чи “Скотт припинив писати”».
Обер і його довірена особа в Голлівуді, агент Гарольд Норлінґ («Своні») Свонсон (1899–1991), вирішили не подавати сценарію на розгляд. В Оберовій картотеці занотовано просто: «Свонсон не хоче пропонувати».
1976 року «Балетки» («Балетні туфлі») опубліковано у щорічнику «Фіцджеральд / Гемінґвей аннюал».
Балетки (Балетні туфлі)
1923 року родина росіян (напівтеатральна) прибуває на острів Елліс[282] і затримується на невизначений час. Вісімнадцятилітня дочка, колишня балерина Імператорського балету[283], танцює для інших пасажирів під акомпанемент акордеона. Дівчина не має уявлення про Нью-Йорк і, щоб привабити чоловіка в невеликій моторці, який міг би доправити її до міста раніше, ніж туди потраплять її батьки, кидає в нього стару балетку.
Цей чоловік — відчайдушний молодий контрабандист спиртних напоїв[284] — каже: якщо дівчина забереться на борт його суденця, то він перевезе її до Нью-Йорка.
Вони потрапляють до Нью-Йорка, але наступного дня не можуть повернутися. Так дівчина втрачає свою родину. Контрабандист супроводжує її до пристані, й дівчина доходить сумного висновку, що батьків повернули до Європи.
Контрабандист пояснює дівчині нью-йоркські звичаї, водить її по театральних установах, але надаремно. Під час однієї з таких мандрівок вона рятує безпритульну дитину з-під коліс автомобіля й ламає собі щиколотку. Дівчина потрапляє в лікарню невідкладної допомоги, й контрабандист піклується про потерпілу. А та дізнається, що вже ніколи не зможе танцювати, бо щиколотка не витримуватиме навантажень.
Тим часом батькові дозволили в’їзд у США завдяки тому, що він змінив своє прізвище — був Крипйовський, а став Кресс. Зробив він так на пораду, почуту в першому епізоді на кораблі та на острові Елліс від комічного персонажа, не згаданого далі в цьому начерку, але упродовж кінокартини він фігурує як батьків приятель. Цей чоловік вважає, що все знає про США, але насправді нічого не може з’ясувати. Батько бродить вулицями в пошуках дочки і, вважаючи, що вона пустилася берега, розпитує стрічних дівчат. Він трохи вміє говорити англійською мовою і з часом стає театральним агентом.
Вийшовши з лікарні, героїня вирішила зробити з врятованої маленької дівчинки велику танцівницю, якою вона сама ніколи не зможе стати. Вона білить студію, схожу на конюшню, і започатковує уроки балету з допомогою контрабандиста. Він успадкував невелику фабрику взуття і став респектабельним. Але героїня не хоче виходити за нього заміж, глибоко захоплена балетом і майбутнім маленької дівчинки — заміни її самої.
Минуло шість років, дівчинка підросла. Балетна школа заледве, але таки діє.
До Нью-Йорка приїжджає велика Павлова[285], але героїня й дівчинка не можуть дозволити собі квитків на її виступ. Героїня також змінила своє прізвище, на пораду фабриканта взуття — залицяльника. Вона часто розмовляє з батьком по телефону. Він просить її забезпечити дюжину танцівниць на такий-то балет і не здогадується, що «мадам Сірін» — це його донька.
Настав час дебюту дівчинки. На цю справу героїня жертвує всі гроші, що в неї були. Дівчинка сидить у своїй квартирі на Сто двадцять п’ятій стрит[286] і відсилає свою останню пару туфель до шевця, бо колишній контрабандист має привезти їй пару туфель із власної маленької фабрики. Вона не знає, що цього благодійника з оберемком коробок із взуттям (серед усього іншого — й ті балетки, які він виготовив) зупинив на Сорок восьмій стрит детектив. Той хоче, щоб нинішній фабрикант свідчив про деякі порушення закону, скоєні шість років тому, ще за часів його контрабандної діяльності.
Часу дедалі менше. Молоденька протеже виявляє, що єдине взуття у квартирі — це пара зношених балеток. Взувши їх, вона вирушає до театру, маючи п’ять центів на проїзд у метро. Вона ронить цю монету в каналізаційну решітку й мусить іти пішки від Сто двадцять п’ятої стрит до театральної секції. Юна танцівниця добирається туди виснаженою й заплаканою. Росіянка жахається, побачивши її ноги.
Однак вони удвох спробують. Завіса підіймається на номер дівчинки, а росіянка (героїня) підтанцьовує за кулісами, щоб морально підтримати юну танцівницю й, коли треба, прийти їй на допомогу. Номер має успіх.
Стається раптова перерва перед другим номером. Герой, маючи намір доставити взуття, вирвався від детектива, але той пустився навздогін.
Тим часом батько в залі глядачів захопився виступом молоденької балерини й пішов за куліси, щоб заангажувати її. Він застає суперечку, під час якої виявляє, що талановиту дівчинку навчала його донька. З усього видно, що батько може вагомо вплинути, аби звільнити молодого чоловіка від того, що було лише помилковим обвинуваченням.
Виступи закінчилися, сцена спорожніла. Росіянка танцює одна на сцені перед батьком, який сидить за фортепіано й грає для неї. Фабрикант і дівчинка дивляться з-за куліс. Звучить музика Сен-Санса, «Лебідь» здіймається[287] до крещендо, і в очах батька сльози…
…тоді як картина закінчується.
Дякую за вогник
«Дякую за вогник» — дуже коротке оповідання про комівояжерку, яка наприкінці довгого дня мала перерву в роботі й сподівалася перепочити з сигаретою. Вже тільки те, що місіс Гансон не лише торговка, але й удова, а до того ж багато років подорожує на Середньому Заході як успішлива ділова жінка, продаючи жіночу спідню білизну, могло слугувати достатньою причиною, чому влітку 1936 року редакція «Нью-Йоркера» відхилила «Дякую за вогник». Підставою відмови стало й те, що твір має виразний католицький дух і закінчується чудом.
Ця редакція обґрунтувала відмову тим, що «оповідання таке дивне й таке відмінне від усього, що ми асоціюємо з Фіцджеральдом, і надто вже фантастичне». Власне, це причини, чому «Дякую за вогник» стало популярним і викликало багато критичних коментарів, коли сімдесят шість років по тому воно нарешті з’явилося на сторінках «Нью-Йоркера» 6 серпня 2012 року.
Місіс Гансон була вродлива, трохи зблякла сорокарічна жінка, яка продавала корсети й пояси у відрядженнях із Чикаго. Багато років її територія охоплювала Толідо, Лайму, Спрингфілд, Коламбус, Індіанаполіс і Форт-Вейн, а коли цю жінку перевели на Айову, Канзас і Міссурі, це означало підвищення, бо фірма, на якій працювала місіс Гансон, намагалася підсилити свої позиції на захід від Огайо.
282
…прибуває на острів Елліс… Острів у Нью-Йоркській затоці, з 1892 по 1954 рік — головна інспекційна станція для іммігрантів, які прибували на Східне узбережжя. Однак потоки людей ішли обома шляхами: на Елліс-Айленді також були місця арешту; острів правив за пункт депортації іммігрантів, яким не дозволили в’їхати до країни, а також «іноземців», яких відсилали на батьківщину. На початку цього сценарію дочка-танцівниця вважає, що таке трапилося з її родиною.
283
…балерина Імператорського балету… Імператорський балет (нині Державний академічний Маріїнський театр) процвітав у Петербурзі з початку 1700-х років під різними назвами. Балетна трупа й пов’язана з нею школа — одні з найвідоміших у світі.
284
…контрабандист спиртних напоїв… В оригіналі «rum runner» — контрабандист рому, один із тих, що незаконно перевозили цей напій на кораблях із районів, де його легально виготовляли (наприклад, із Ямайки та Багамів), до Флориди під час Сухого закону (1920–1933). На час написання «Балеток» словосполучення «rum runner» стало загальною назвою бутлеґера, що незаконно достачає будь-яке спиртне в США, причому, як видно в цьому сценарії, переважно човном.
285
…велика Павлова… Анна Павлова (1881–1931) — найславніша прима-балерина своїх часів. Після виступів в Імператорському балеті та в Російському балеті Сергія Дягілева вона сформувала свою балетну трупу. В лютому 1910 року дебютувала в США, у театрі «Метрополітан опера гаус», і на ці гастролі Фіцджеральдів приятель Карл Ван-Вехтен, згодом оглядач танцювального мистецтва в газеті «Нью-Йорк таймс», відгукнувся захопленою рецензією.
286
…на Сто двадцять п’ятій стрит… Нині бульвар Мартіна Лютера Кінґа. У 1930-х роках була головною вулицею Гарлему. На ній розмістилися театри, зокрема театр «Новий бурлеск», перейменований на «Аполлон» у 1934 році, готель «Готел Тереза» і церква святого Йосифа, одна з найдавніших католицьких церков у Нью-Йорку. 1919 року Фіцджеральд, переїхавши до Нью-Йорка й влаштувавшись на роботу в рекламній агенції, поселився в недорогому помешканні в будинку № 200 на Кларемонт-авеню, неподалік від рогу Західної сто двадцять п’ятої стрит і Бродвею.
287
«Лебідь» здіймається… У 1886 році французький композитор Каміль Сен-Санс (1835–1921) написав сюїту «Карнавал тварин». Частина 13 (із чотирнадцяти) — це «Лебідь». Вона також відома як «Лебідь, що вмирає» від 1905 року, коли Михайло Фокін став хореографом чотирихвилинного балетного номера для Павлової у супроводі цієї музики. Цей номер став візитівкою Павлової. Зберігся двохвилинний фільм, у якому Павлова виконує «Лебедя».