— Він допився до чортиків. Йому верзеться всяка нечисть. Завтра він очуняє.
Але мені вже не спалось, і, коли до палати ввійшла нічна сестра, я сів і став дивитися, що буде далі.
— Підійди-но сюди, сестричко, — покликав її п’яниця. — Я тобі щось покажу. Прихопи свічку.
Вона підійшла до його ліжка, високо тримаючи ліхтар, щоб краще бачити його. Він відкинув ковдру й міцно притис палець до голого стегна.
— Дивися! Я його впіймав. Дивися!
Він одвів палець, сестра нахилилася, й ліхтар освітив її обличчя.
— Тю! Та це ж бородавка! — сказала вона, роздратовано махнувши рукою. — Спіть!
— Ніяка це не бородавка. Дивись, воно рухається.
— Спіть! — повторила сестра й поблажливо поплескала його по плечу.
Вона вкрила його ковдрою. Вигляд у неї був такий спокійний і безтурботний, що я враз заспокоївся й незабаром заснув міцним сном.
Наступного ранку, прокинувшись, але ще не розплющивши очей, я подумав про яйця, що лежали в моїй тумбочці. Вчора я лічив їх, але тепер, ще сонний, ніяк не міг пригадати, скільки їх було.
Сніданок хворі в лікарні з’їдали без будь-якої насолоди.
— Доводиться їсти тільки для того, щоб з голоду не вмерти, — якось пояснив Енгус новачкові. — Інакше б я на такий сніданок і дивитися не став.
Складався цей сніданок із тарілки вівсяної каші й двох тонесеньких скибочок хліба, злегка намащених маслом. Хворі, що могли дозволити собі купувати яйця, й ті, що мали друзів чи родичів, які тримали курей, зберігали в тумбочці запас яєць. Вони дорожили цим запасом і бідкалися, коли він зменшувався до двох-трьох штук.
— Раз, два та й усі! — скрушно казали вони, зазираючи до шухляди.
Щоранку санітарка з мискою в руках обходила палату.
— Здавайте яйця! Хто замовляє яйця на сніданок?
Хворі квапливо сідали й тяглися до своїх тумбочок — хто кривлячись від болю, хто зціпивши зуби від слабості. Відчинивши дверцята тумбочки, вони сягали по картонні коробки чи паперові мішечки з яйцями. Перш ніж віддати яйця, писали на кожному своє прізвище, а тоді сиділи, згорбившись, у світанковій імлі, тримаючи їх на долонях, мов які сумні птахи в гніздах.
Позначати яйця треба було через те, що коли миска поверталася з кухні, нерідко спалахували сварки: скажімо, хворий, що мав запас великих коричневих яєць, заявляв, що йому підсунули яйце від іншої курки. Дехто пишався свіжістю своїх запасів, підозріливо нюхав яйця після варіння, і, бувало, сперечався, що йому дістався чужий, залежаний продукт.
Хворі, яким нічого було класти в миску, спостерігали цю ранкову церемонію із смутком, а часом і з роздратуванням. Потім вони лягали навзнаки, стогнучи й нарікаючи на те, як погано їм спалося вночі. Багато хто ділився своїми запасами з тими бідолахами.
— Ось тобі три штуки, — казав Енгус санітарці. — Одне даси Тому, друге — Міку, третє я з’їм сам, усі надписані. Тільки скажи куховарці, щоб не варила їх круто.
Яйця завжди поверталися зварені круто. Підставочок для них не давали, й гаряче яйце доводилося тримати в руці.
Мати щотижня присилала мені десяток яєць, і я страшенно радів, коли міг гукнути через палату: «Томе, я кладу одну штуку для тебе!» Мені подобалась усмішка, якою враз освітлювалось його обличчя. Мій запас танув дуже швидко, й тоді Енгус починав видавати мені по одному на сніданок.
— Ти надто щедро роздаєш яйця, — казав він. — Прибережи хоч трохи для себе. Мій запас теж кінчається.
Я саме намагався пригадати, з ким давно не ділився, і раптом подумав про новачка — тепер, уранці, він уже не здавався таким страшним. Я сів і подивився на його ліжко, але він лежав, накрившись з головою.
— Що це він робить? — спитав я в Енгуса.
— Йому й досі верзеться казна-що, — відповів Макдональд, розгортаючи маленький шматочок масла, який він дістав з тумбочки. — Він цілу ніч химерував. Один раз навіть з ліжка зіскочив. Мік каже — він тепер слабкий, мов кошеня.
Мік сидів і позіхав, тужливо зойкаючи після кожного позіхання. Чухаючи груди, він підтвердив:
— Еге ж. Зовсім висилився. Та й не дивно — цей йолоп мені півночі спати не давав. А ти як спав, Енгусе?
— Кепсько. Знову той біль мене мучив. А що болить — ніяк не збагну. В усякому разі, не серце, бо в правому боці. Я сказав лікареві, але він нічого мені не пояснив. Від них хіба діждешся.
— Це точно, — погодився Мік. — Людина чужого болю ніколи не зрозуміє, а свого не опише. Я вночі перевернувся на хвору руку — насилу стримався, щоб не загорлати. А цей бовдур, — він показав на новачка, що й досі лежав, накрившись з головою, — тремтить, бо йому здається, що він з’їхав з глузду. Мабуть, весело він їхав, доки з’їхав. Я б залюбки поміняв свою болячку на його похмілля.