Я любив слухати ці вранішні розмови, хоч далеко не завжди розумів, про що йдеться. І мене завжди цікавили подробиці.
— А нащо ви перевернулися на хвору руку? — спитав я в Міка.
— Нащо? — здивовано перепитав Мік. — Цебто як — «нащо»? Звідки мені в біса знати? Перевернувся, бо подумав, що це моя здорова рука. Ну й дивак же ти, їй-богу.
Його сусіда застогнав.
Мік звернувся до цієї купи постільної білизни:
— Атож, брате, кепські твої справи. Вріжеш ти завтра дуба. Як не крути, а від кощавої не втечеш.
— Нащо ти кажеш йому таке! — обурився Енгус. — Він з переляку і справді гигнути може. Дати тобі на сніданок яйце?
— Дай два, а я віддам на тому тижні, коли моя стара прийде.
— А якщо вона не принесе?
— Я не здивуюсь, як не принесе, — сказав Мік, понуро кивнувши головою. — Чим це пояснити, що в чоловіка дружина завжди буває гірша за його матір? Я ще не бачив, щоб у когось було інакше. Жінки сьогодні всі на один копил і дозволяють собі казна-що — це тобі хто хоч підтвердить. От, скажімо, зайшов би ти до комори моєї матері. Ех, ото була комора! Миша й та не пролізла б між банками з варенням та маринадами, між пляшками пива й різними приправами — і все це вона робила своїми руками. А тепер спробуй, загадай якійсь жінці зварити варення… — Він зневажливо махнув рукою, а тоді вже іншим тоном додав: — Та принесе вона яйця. Дай мені пару, бо я сьогодні збіса голодний.
П’яниця раптом сів і відкинув ковдру так, наче намірився зіскочити на підлогу.
— Ану, вкрийся! — гримнув на нього Мік. — Ти вже наштукарив уночі, — тож угамуйся, доки тебе не припнули до ліжка.
П’яниця прикрив ковдрою ноги і, сидячи, кілька разів смикнув себе за чуба. Потім сказав Мікові:
— У мене й досі язик дерев’яний од тих ліків. І в очах усе стрибає.
— Хочете яєчко? — гукнув я до нього тоненьким од хвилювання голосом.
— Хлопець питає, чи ти з’їси яйце на сніданок, — пояснив йому Мік.
— Так, — відповів він, усе ще тримаючи себе за чуба. — З’їм. З’їм. Мені треба підкріпитися.
— Він з’їсть, — гукнув до мене Мік. — Давай яйце.
І я перейнявся приязню до п’яниці й вирішив попросити матір, щоб вона приносила яйця і для нього.
Після сніданку санітарки квапливо переходили від ліжка до ліжка, накриваючи постелі знятими на ніч покривалами. Вони схилялися над кожним ліжком, і хворі дивилися на них з подушок, знизу вгору. Але санітарки, зайняті своєю роботою, ніби й не помічали тих поглядів.
Вони підтикали ковдри й покривала, розправляли їх так, щоб не лишалося жодної зморшки, готуючи палату до обходу старшої медсестри.
Коли санітарки мали час, вони залюбки жартували з нами. Здебільшого це були добродушні, приязні, балакучі дівчата, старшу медсестру вони називали «старою індичкою» й по-змовницькому цитькали, попереджаючи про появу медсестер.
Нянечка Конрад, молоденька сміхотлива пампушечка, була улюбленицею Енгуса. Коли йому приносили апельсини, він завжди залишав один для неї.
— Гарне дівчатко, — якось сказав він, коли вона, поспішаючи кудись, на ходу всміхнулася до нього. — От візьму й примушу її піти подивитися родину Бланш.
До міста саме мала прибути на щорічні гастролі мандрівна трупа «Майстри естради», і хворі вже обговорювали зміст яскравих афіш, які сповіщали про гастролі.
— Про цю родину Бланш я вам одне скажу, — заявив Мік. — Працює вона на совість. Там є один хлопець — він виступав тут торік — ну, просто чудо!.. Він грав «На ній троянд червоних був вінок» на пляшках з-під пива, і так грав, що, хай йому грець, аж сльози на очі напливали. Маленький такий хлопчина і з виду непоказний — зустрів би його в шинку, то й уваги не звернув би. Ех, шкода, що цього року не доведеться їх побачити.
Коли на світанку другого дня після початку гастролей нянечка Конрад вбігла до палати, Енгус уже не спав — йому нетерпеливилось почути її враження.
— Ну, як сподобалося? — гукнув він їй.
— Ох, це було чудово! — відповіла вона. — Ми сиділи в другому ряді.
Її пухкі щоки сяяли після ранкового вмивання. Вона замовкла на мить — переглянула книгу записів, що лежала на столику біля дверей, — тоді підбігла до Енгуса і, поправляючи його постіль, захоплено зацокотіла:
— Це було просто казково! В залі — жодного вільного місця. А той, що перевіряв квитки при вході, був у чорному кашкеті з червоною околицею.
— То, мабуть, сам старий Бланш, — озвався Мік з того боку палати. — Він завжди там, де пахне грішми.