— Ніякий він не старий! — обурилася нянечка Конрад.
— Ну, тоді його син, — сказав Мік. — Хіба не однаково.
— Розповідай же далі, — сказав Макдональд.
— А маленький хлопчина грав на пивних пляшках «На ній троянд червоних був вінок»? — не вгавав Мік.
— Грав, — нетерпляче відповіла йому нянечка Конрад. — Тільки не «Троянди», а «Батьківщино, мила батьківщино».
— А були там добрі співаки? — спитав Енгус. — Шотландських пісень співали?
— Ні, шотландських не співали. Виступав один дядечко — смішний-пресмішний, — співав «В мого тата ковані чобітки». Ми аж за боки бралися з реготу. А ще виступав один швейцарець, він і убраний був по-швейцарському, і співав тірольських пісень, але…
— А що то за пісні — тірольські? — спитав я.
Я перехилився над краєм ліжка, намагаючись присунутись якомога ближче до нянечки Конрад, щоб не пропустити жодного її слова. Цей концерт здавався мені не менш захопливим видовищем, ніж ковбойський цирк. Як мені хотілося побачити бодай отого чоловіка в чорному кашкеті з червоною околицею! Нянечка Конрад здавалася мені тепер незвичайною, винятковою особою: побачивши цю виставу, вона мовби здобула щось таке, чого в неї не було раніше.
— Такі, що їх співають високим-високим голосом і з переливами, — квапливо пояснила вона мені і знов обернулася до Енгуса. — В мене в Бендіго був один знайомий хлопець. Такий довгань, ну, і взагалі… — Вона засміялася й заправила кучерик, що вибився з-під чепчика. — Тож отой мій знайомий, хоч вірте, хоч ні, співав по-тірольському не гірше за цього швейцарця. Знаєте, містере Макдональд, ми з ним зустрічались, і я ладна була слухати його цілісіньку ніч. І от що я вам скажу: голосу в мене нема, але я часто співаю — для власної втіхи, і не подумайте, що хвалюся, — на музиці я знаюся-таки непогано. Як-не-як, сім років навчалася, тож мусила щось затямити. Так-от, кажу вам як людина, що на цій справі знається: концерт мені дуже сподобався, але цьому швейцарцеві до Берта ой як далеко — хоч вірте, хоч ні.
— А чого ж, я вірю, — беззастережно погодився Макдональд.
Видно, він не знав, що до цього додати.
Мені хотілося, щоб він і далі розпитував нянечку Конрад про концерт, але вона вже відвернулася від нього й заходилася поправляти мою постіль. Вона схилилася наді мною, підтикаючи край простирадла під матрац, і я побачив її обличчя зовсім близько.
— Ти мій хлопчик, правда ж? — спитала вона, зазираючи мені в очі й усміхаючись.
— Атож, — відповів я здушеним голосом, неспроможний відвести від неї очей, — і раптом відчув, що кохаю її. Збентежений, зніяковілий, я не міг більше вимовити ні слова.
Несподівано вона нахилилася, поцілувала мене в чоло, знов усміхнулась і перейшла до Міка, який сказав їй:
— Знаєш, а мені б цього теж не завадило. Всі кажуть, що душею я дитина.
— І не соромно вам, сімейному чоловікові, казати таке! Що, якби ваша дружина почула? Ні, ви, мабуть, лихий чоловік.
— Авжеж, лихий! І добрих не люблю. Та й дівчата їх не люблять!
— Неправда ваша! — обурено вигукнула нянечка Конрад.
— А от і правда! — відказав Мік. — Дівчата ж — як малі діти. Коли мої небожі нашкодять, сестра каже їм: «Ви робитеся зовсім такими, як ваш дядько Мік». А вони, бісові діти, гадають, що кращого за мене дядька в світі немає! От чортяки, га?
— Лаятися — негарно.
— Авжеж, негарно, — лагідно погодився Мік.
— І, будь ласка, не бгайте покривало. Старша сестра прийде сьогодні рано.
Старша сестра була огрядна жінка з родимкою на підборідді, з якої стирчали три чорні волосинки.
— Узяла б та й висмикнула їх, — зауважив якось Мік, коли вона вийшла з палати. — Але в кожної жінки — свої химери, їй здається: як вона висмикне волосок, то тим самим признається, що він у неї був. Через те вона його відрощує і вдає, ніби його немає. Ну, та нехай. І з тією бородою, і без неї вона переважить будь-якого дядька.
Старша сестра швидко переходила від ліжка до ліжка в супроводі сестри, яка шанобливим тоном доповідала про все, що, на її думку, варте було уваги.
— Його рана чудово загоюється. Цьому хворому ми ставили гірчичники.
Старша сестра вважала своїм обов’язком підбадьорювати хворих.
— Немає ліків кращих за слушно сказане слово, — любила казати вона, наголошуючи на кожному з останніх трьох слів окремо, немов повторюючи скоромовку.
Халат їй накрохмалювали так, що в ньому важко було ходити, й іноді здавалося, ніби рухами її керує, смикаючи за невидимі нитки, сестра, яка йшла позаду.
На той час, як вона з’явилася нарешті на порозі палати, хворі вже скінчили свої ранкові розмови й сиділи чи лежали, очікуючи її появи, намагаючись не ворушитися, щоб не зім’яти бездоганно застелені постелі, й міркуючи про свої недуги.