Позаочі Мік не щадив старшої сестри, але тепер, коли вона наближалася до його ліжка, дивився на неї нервово і злякано.
— Ну, як ваші справи, Бурк? — спитала вона удавано бадьоро.
— Добре, дякую, — у тон їй відповів Мік, але далі прикидатися не зміг. — Плече й досі болить, хоч, здається, вже менше. А от руки здійняти ще не можу. Видно, кепські мої справи, га?
— Та що ви, Бурк. Лікар вами цілком задоволений.
Вона всміхнулася до нього й пішла далі.
— Заспокоїла ти мене, аякже, — пробурмотів Мік, коли вона вже не могла його почути.
Підходячи до мого ліжка, старша сестра завжди робила солодкаву міну, як ото дорослі, коли втішають чи розважають дитину, а самі думають, яке враження це справляє на інших дорослих. Я в таких випадках завжди страшенно ніяковів, почуваючи себе так, наче мене виштовхнули на сцену й зажадали, щоб я декламував вірша.
— Ну, а як сьогодні наш юний герой? Кажуть, ти вранці часто співаєш. Може, заспіваєш якоїсь для мене?
Я знітився й нічого не відповів.
— Він співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», — сказала сестра, виступивши наперед. — І в нього так гарно виходить.
— Певно, колись ти станеш співаком, — сказала старша сестра. — Ти хотів би стати співаком?
Не дожидаючись відповіді, вона обернулася й сказала сестрі:
— Діти здебільшого мріють бути паровозним машиністом. От, наприклад, мій небіж. Я купила йому іграшковий поїзд, і він тільки ним і грається.
Вона обернулася до мене:
— Завтра ти заснеш, а як прокинешся, твоя ніжка буде в гарнесенькому білому коконі. Правда ж, це буде цікаво? — А тоді знов обернулася до сестри: — Операцію призначено на десяту тридцять.
— Що таке операція? — спитав я Енгуса, коли вони пішли.
— Ет, нічого особливого. Поворожать трошки над твоєю ногою… полагодять її… Тим часом ти спатимеш.
Я зрозумів, що він не хоче пояснювати мені, й на мить мене охопив страх.
…Одного разу батько не розпріг молодого коня, а просто прив’язав віжки до колеса й пішов випити чашку чаю. Кінь, розірвавши напнуті віжки, галопом вилетів з подвір’я, розбив бричку об верею і помчав геть.
Почувши, як заторохтіло, батько вибіг з хати, постояв хвильку, роздивляючись на уламки, а тоді обернувся до мене — я вискочив слідом за ним — і мовив: «Ет, начхати! Гайда допивати чай!»
Коли Енгус замовк, не схотівши пояснювати мені далі, я чомусь згадав цей батьків вигук, і мені зразу відлягло від серця.
— Ет, начхати! — сказав я.
— Молодця! — озвався Енгус.
5
Мене лікував доктор Робертсон, високий чоловік, завжди вдягнений по-святковому.
Одяг я поділяв на два види: святковий і буденний. По-святковому можна було вбратись і в будень, але то хіба в надзвичайному випадку.
Мій недільний костюм, пошитий з грубого синього сукна, прибув із крамниці в коричневій картонній коробці. Він був загорнутий у тоненький папір і мав чудовий запах, властивий новим речам.
Але я не любив носити цей костюм, бо його не можна було бруднити. Батько теж не любив свого святкового костюма.
— Скиньмо цю бісову одежу, — казав він, повернувшись із церкви, до якої ходив вельми рідко, і то на настійну вимогу матері.
Мене дивувало, що доктор Робертсон щодня вбирався по-святковому. Я навіть полічив його святкові костюми і виявив, що їх у нього аж чотири. З того я зробив висновок, що він, напевно, людина дуже багата й мешкає в будинку з газоном. Я знав, що всі багатії мешкають у будинках з газонами й їздять у кабріолетах на гумових шинах.
Одного разу я спитав доктора Робертсона:
— У вас є кабріолет?
— Є, — відповів він.
— На гумових шинах?
— Еге ж.
Після цього мені було важко з ним розмовляти. Всі мої знайомі були бідняки. Я знав, як звуть багатіїв, бачив, як вони проїздили повз наш будинок, але вони ніколи не помічали бідняків і не розмовляли з ними.
— Місіс Каррудерс їде! — кричала моя сестра, й ми з нею прожогом бігли до воріт, щоб подивитися на запряжений парою сірих коней екіпаж з кучером на передку.
Здавалося, повз нас проїздить сама королева.
Мені легко було уявити собі, як доктор Робертсон розмовляє з місіс Каррудерс, але я не вірив, що й ми з ним можемо зрозуміти одне одного.
Шкіра в нього була бліда, неторкана сонцем, трохи темніша на щоках, які він голив дуже старанно. Мені подобались його очі — ясно-блакитні, із зморшками, особливо помітними, коли він сміявся.