Його довгі вузькі пальці пахли милом і були холодні на дотик.
Він обмацав мою спину й ноги, запитуючи весь час, чи мені не боляче, потім випростався і, дивлячись на мене, сказав сестрі:
— Викривлення вже досить значне, уражена частина спинних м’язів.
Ще раз оглянувши мою ногу, він скуйовдив мені чуба й сказав:
— Все це ми тобі вирівняємо. — А тоді до сестри: — Треба буде вирівняти гомілкову кістку. — І, взявши мене за кісточку, повів далі: — Ці сухожилля доведеться вкоротити, а ступню підняти. Ми переріжемо їх у цьому суглобі.
Він повільно провів пальцем по шкірі над коліном.
— Вирівнювати будемо тут.
Я назавжди запам’ятав цей рух його пальця, бо там, де він провів лінію, потім з’явився рубець.
Уранці напередодні операції він зупинився біля мого ліжка й сказав старшій сестрі, що супроводжувала його:
— Мабуть, він у нас добре обвикся — дивіться, який веселий.
— Так, так, він у нас хлопчик розумний, — закивала старша сестра й додала своїм удавано бадьорим тоном: — Він навіть співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте!» Правда ж, Алане?
— Еге ж, — сказав я, ніяковіючи, як завжди, коли вона розмовляла зі мною, мов з маленьким.
Якусь мить лікар замислено дивився на мене, а тоді раптом нахилився й відкинув ковдру.
— Перевернись-но, покажи мені свою спину, — наказав він.
Я перевернувся й відчув, як його холодні пальці обмацують мій скривлений хребет.
— Добре, — мовив він, випростуючись і тримаючи ковдру, щоб я міг знову лягти горілиць.
Коли я вмостився на подушках, він скуйовдив мені чуба і сказав:
— Завтра ми вирівняємо твою ногу. — І, якось чудно всміхнувшись, додав: — А ти хоробрий хлопчик.
Ця похвала тільки здивувала мене: чого б то він мав казати таке? Мені закортіло розповісти йому, як хутко я бігаю, та поки я вагався, він уже обернувся до Татуся, що сидів у своїй колясці й посміхався беззубим ротом.
Татусь прижився в лікарні, як кіт у хаті. Це був старий, пенсіонер з паралізованими ногами. Він катався по палаті й виїздив на веранду в кріслі-колясці. Руки в Татуся були худі й жилаві, й він вправно орудував ними, посилаючи крісло вперед різкими, швидкими поштовхами. Я із заздрістю спостерігав, як він, трохи нахилившись, гасає по палаті, і мріяв про той час, коли і я їздитиму по лікарні в такому самому кріслі, а потім перемагатиму всіх у змаганнях на колясках, вигукуючи: «Дай дорогу!» — як справжній велогонщик.
Під час лікарського обходу Татусь завжди займав позицію коло мого ліжка. Нетерпляче стежачи за лікарем, що обходив палату, він ладнався вразити його заздалегідь наготованою фразою. Марно було б звертатися до Татуся в таку хвилину — він нічого не чув. Зате решту часу він базікав безугаву.
Здебільшого Татусь скиглив і скаржився; він терпіти не міг процедури щоденного купання.
— Ескімоси ніколи не миються, зате їх і довбнею не вб’єш, — виправдував він свою нехіть до купання.
Сестра щодня змушувала його приймати ванну, а він вважав, що це шкодить його легеням.
— Сестро, не садовіть мене під оту поливальницю, бо я схоплю запалення легенів.
Коли він затуляв рота, обличчя його бралося глибокими зморшками. Яйцеподібний череп Татуся вкривав ріденький сивий пух, крізь який поблискувала шкіра, всіяна коричневими цятками.
Мені він був неприємний — не зовнішністю, цікавою, як на мене, а грубістю й безсоромністю.
Одного разу він сказав сестрі:
— Я сьогодні скільки не силкувався — нічого не вийшло. Може, в мене з кишками негаразд?
Я швидко глянув на сестру — чи не збентежилася вона. Але вираз її обличчя не змінився.
Його постійні скарги дратували мене — я вважав, що бодай зрідка він мав би казати, що почуває себе добре. Але він цього ніколи не казав.
Іноді Мік питав його:
— Як здоров’ячко, Татусю?
— Гірше не буває.
— Але ти, я бачу, ще живий.
— Воно-то правда, що живий, але почуваю себе так, наче от-от помру, ну, просто от-от. — Татусь засмучено хитав головою й від’їздив до ліжка якого-небудь новачка, котрому ще не набридли його скарги.
Він вельми поважав старшу сестру й підлещувався до неї — головним чином тому, що вона могла відпровадити його до притулку для старих.
— У тому притулку довго не протягнеш, — казав він Енгусові. — Надто коли ти хворий. Коли ти старий і кволий, уряд усе робить, аби спекатися тебе.
Тим-то він завжди розмовляв зі старшою сестрою солоденьким голоском і всіляко догоджав їй, прагнучи переконати в тому, що він справді дуже хворий і потребує лікування.