Одного разу, коли вона спитала в нього, як він себе почуває, старий відповів:
— Серце в мене зовсім мертве, як у здохлого барана.
Я зразу ж уявив собі колоду різника, й мені зробилося так гидко, що я тут-таки сказав Енгусові:
— А я сьогодні почуваю себе добре, дуже добре.
— От і молодець, — відповів він. — І дивися, щоб завжди так було.
Енгуса я любив.
Одного ранку під час обходу, коли Татусь сидів у своєму кріслі перед каміном, що обігрівав палату, старша сестра спитала в нього:
— Хто зібгав завіски?
Вони висіли на розчиненому вікні поблизу каміна, й вітерець відхиляв їх до вогню.
— Це я зробив, сестро, — признався Татусь. — Я боявся, що вони можуть зайнятися.
— У вас брудні руки, — гнівно сказала сестра. — Всі завіски в плямах! Надалі, будь ласка, просіть санітарку, щоб підв’язувала.
Татусь помітив, що я прислухаюся, і трохи згодом сказав:
— Знаєш, старша сестра — чудова жінка. Вчора вона врятувала мені життя. Вона, здається, трохи розгнівалася через оті завіски, але віриш, якби це було в моїй хаті і з моїми завісками, я б однаково їх зібгав. З вогнем жарти кепські.
— Мій батько бачив, як згорів будинок, — сказав я.
— Так, так, — неуважливо кивнув він. — На нього це схоже. Він і до палати вбігає, мов з пожежі. А з тими завісками знаєш як — тільки-но зайнялись, уже й хата палає.
Іноді Татуся відвідував убраний у чорне пресвітеріанський священик. Він знав старого, ще відколи той мешкав у халупі над річкою. Священик приносив йому тютюн і газету «Мессенджер». Він був іще молодий, але говорив завжди серйозно й задкував, мов полохливий кінь, коли котрась із санітарок зверталася до нього. Татусь дуже хотів оженити його і сватав до всіх санітарок поспіль. Я без особливого інтересу слухав, як він розхвалює священика і що йому відповідають дівчата, та коли старий заговорив про це з нянечкою Конрад, я рвучко сів, раптом злякавшись, що вона погодиться.
— Виходь за нього, не пошкодуєш, — умовляв Татусь. — Він і будиночок має непоганий, — може, трохи занехаяний, але то пусте, ти вже даси йому лад. Подумай… Хлопець він порядний…
— Я подумаю, — пообіцяла нянечка Конрад. — Може, піду подивлюсь, як він живе. А кінь з бідкою в нього є?
— Ні, — відповів Татусь. — Коня йому нема де тримати.
— Е-е, мені потрібен кінь з бідкою, — весело сказала нянечка Конрад.
Тут я гукнув до неї:
— У мене колись буде кінь з бідкою!
— Гаразд, тоді я вийду заміж за тебе. — Вона всміхнулася й помахала мені рукою.
Я відкинувся на подушки, зразу відчувши себе дорослим, обтяженим відповідальністю чоловіком. Анітрохи не сумніваючись, що тепер ми з нянечкою Конрад заручені, я надав своєму обличчю виразу, з яким хоробрий мандрівник дивиться в бурхливу морську далечінь. Кілька разів я подумки проказав: «Так, це ми запишемо на ваш рахунок».
На моє глибоке переконання, такі слова говорили тільки дорослі, й коли я хотів відчути себе мужчиною, а не хлопчиком, то завжди промовляв їх сам до себе. Певно, почув я їх під час якоїсь прогулянки з батьком.
Того дня я до вечора обмірковував, як же мені придбати коня з бідкою.
Відійшовши від мене, доктор Робертсон спитав у Татуся:
— Ну, як ви сьогодні почуваєте себе, Татусю?
— Знаєте, лікарю, в мене таке відчуття, ніби всі нутрощі напхані піском. Може, мене слід промити? Чи краще прийняти проносне?
— Обов’язково прийміть, — з поважним виглядом відповів лікар. — Я звелю, щоб вам його дали.
Він перейшов до ліжка п’яниці. Той уже сидів, чекаючи, обличчя його мало зацькований вираз, губи сіпалися.
— Ну, а ви як? — сухо спитав лікар.
— Мене ще трохи трусить, — відповів п’яниця, — а так уже нічого. Випишіть мене, будь ласка, лікарю.
— Мені здається, Сміте, що ви ще не зовсім прийшли до тями. Кажуть, ви сьогодні вранці ходили по палаті голий?
Хворий приголомшено подивився на нього й почав квапливо виправдовуватися:
— То правда, ходив — мити ноги. Вони були страшенно гарячі. Так пекли, що аж-аж-аж.
— Почекаємо до завтра, — сказав лікар. — А завтра подивимося. Може, й випишемо.
Лікар попрямував до дверей, а хворий ще трохи посидів, згорбившись і поскубуючи пальцями ковдру, а тоді впав на спину й застогнав:
— Господи, господи!
Коли доктор Робертсон вийшов, до палати впустили мою матір.
Побачивши її, я зніяковів. Я знав, що вона мене поцілує, і вже наперед соромився. Батько ніколи не цілував мене.
— Чоловіки не цілуються, — казав він мені.
Будь-який вияв почуттів я вважав слабістю. Але мені прикро було б, якби мати мене не поцілувала.