Я не бачив її кілька тижнів і тепер дивився на неї ніби по-новому. Її усмішку, її ласкаве обличчя, її русяве, зібране вузлом волосся я знав так добре, що просто не помічав раніш. А тепер я милувався нею.
Її мати була ірландка з Тіпперері, а батько — німець. Лагідний, добрий чоловік, він приїхав до Австралії в складі німецького оркестру, де грав на фаготі.
Мати вдалася в свого батька: таке саме русяве волосся, такий самий приємний, привітний вираз обличчя.
Вітри й дощі під час зимових поїздок вкрили зморшками її обличчя, що не знало ніякої косметики — не тому, що мати не вірила в неї, а тільки тому, що на косметику не вистачало грошей.
Підійшовши до ліжка, мати, мабуть, помітила моє збентеження.
— Я хотіла б тебе поцілувати, — прошепотіла вона, — але тут забагато людей, і всі дивляться на нас… Тож вважаймо, що ми поцілувалися.
Батько вмів слухати інших, але, відвідуючи мене, брав на себе роль оповідача; зате, коли приходила мати, більше говорив я.
— Ти багато яєць принесла? — спитав я. — У нас тут є один бідняк, йому ніхто нічого не приносить. А коли він дивиться на стілець, то стілець рухається.
Перехопивши мій погляд, мати подивилася на п’яницю й відповіла:
— Так, я принесла багато яєць.
Потім вона попорпалася в сумці й сказала:
— Я тобі ще щось принесла.
І вона вийняла коробку, перев’язану шпагатом.
— Що це? — схвильовано прошепотів я. — Покажи-но. Я сам розгорну. Давай сюди.
— А де твоє «будь ласка?» — спитала мати, не віддаючи коробку.
— Будь ласка, — сказав я, тягнучи до неї руку.
— Це від місіс Каррудерс, — сказала мати. — Ми не розгортали пакунка — і всім страшенно кортить дізнатися, що в ньому.
— Вона сама його принесла? — спитав я, кладучи коробку на коліна. — Невже зайшла до нас додому?
— Ні. Вона під’їхала до воріт, дала пакунок Мері й сказала, що це для її маленького хворого братуся.
Я смикнув шпагат, намагаючись розірвати його. Так само, як батько, я кривився, коли докладав до чогось фізичних зусиль.
Він кривився, навіть коли відкривав складаний ножик. («Це в мене від матері», — пояснював він.)
— Господи, ну й гримаси в тебе! — сказала мати. — Давай я сама розріжу. У тебе в тумбочці є ножик?
— Візьміть мій, — сказав Енгус, який прислухався до нашої розмови. — Висуньте шухляду й побачите його.
Мати знайшла ножа й розрізала шпагат. Хвилюючись, я розгорнув папір, на якому стояв солідний напис «Містерові Алану Маршаллу», й побачив пласку скриньку, на ляді якої були намальовані вітряки, тачки й фургони, зроблені з дірчастих металевих штабок. Я підняв ляду й побачив металеві штабки, а поряд, у менших відділеннях, гвинтики, коліщатка, викрутки й гайкові ключі. Мені не вірилося, що все це — моє.
Подарунок мені дуже сподобався, але те, що надіслала його сама місіс Каррудерс, здавалося просто неймовірним.
Майже все в Тураллі було пов’язане з ім’ям місіс Каррудерс. Вона спорудила в селищі пресвітеріанську церкву, недільну школу, добудувала флігель до будинку пастора. Гроші на щорічні шкільні премії давала вона. Всі фермери були її боржниками. Вона була головою «Спілки надії», «Біблійного товариства», «Ліги австралійських жінок». Їй належали гора Туралла, озеро Туралла й найкращі ділянки землі понад річкою Тураллою.
В церкві ні в кого не було такої м’якенької лави, як у неї, й такого, як у неї, молитовника в сап’яновій палітурці.
Місіс Каррудерс знала напам’ять усі псалми і співала їх, звівши очі догори. Але «Ближче, владико, до тебе» й «Веди нас, світоче ясний» вона співала альтом, нахиляючи голову й прибираючи суворого виразу, бо ці псалми доводилося співати дуже низьким голосом.
Коли священик називав ці псалми, батько бурчав у свій молитовник: «Зараз вона заведе», але матері ці його слова не подобалися.
— У неї дуже гарний голос, — сказала вона якось за недільним обідом.
— Гарний, — кивнув батько. — Я згоден. Але вона бере розгін раніше за всіх і ще виводить, коли всі вже давно скінчили. Через те вона колись просто надірветься.
Чоловік місіс Каррудерс давно помер. За життя він, як розповідав нам батько, завжди скаржився на щось і при цьому підносив догори руку й заходився кашлем. Він скаржився на корів, які іноді виходили на дорогу, і на занепад моральних підвалин. Скаржився він і на мого батька.
Батько містера Каррудерса, представник якоїсь англійської компанії, висадився в Мельбурні 1837 року й одразу вирушив на захід на чолі каравану фургонів, запряжених волами й навантажених усілякими припасами. Казали, що там, миль за сто від міста, у лісистій країні лежать родючі землі вулканічного походження; щоправда, на цих землях живуть зловорожі тубільці, які чинитимуть опір. Та на цей випадок учасники експедиції мали рушниці.