Дійшовши до цього місця, батько вибухав сміхом. Він сміявся до сліз, а потім, утерши очі хусточкою й трохи віддихавшись, завершував свою оповідь:
— А, хай йому дідько! Поки я вгамував Веселуху, вона збила з ніг сера Фредеріка Сейлсбері, чи як його там, і він полетів сторч просто на виводок павичів.
— Тату, все справді так було? — якось спитав я його. — Все це правда?
— Авжеж, хай йому дідько… А втім, зажди… — Він скривився й потер рукою підборіддя. — Ні, синку, мабуть, не все, — признався він. — Щось схоже було-таки, але коли про одне й те саме розповідаєш багато разів, то мимохіть додаєш чогось, щоб виходило смішніше й цікавіше. Ні, я не брехав. Я просто розповідав кумедну історію. Це ж приємно — розважати людей. Смутку в світі й так вистачає.
— То ти й про оленя так само розповідаєш? — спитав я.
— Еге ж, — відповів він. — Я на ньому тільки покатався, та й по всьому.
Містер Каррудерс скаржився на мого батька саме тому, що той катався на його олені.
— Олень, сердега, весь час кружляв і кружляв по оборі, — розповідав батько. — А ми з хлопцями вилізли на огорожу, й, коли він пробігав піді мною, я стрибнув йому на спину. Хлопці, звісно, й досі вважають, що я утяв дурницю. — Він замовк, дивлячись кудись удалечінь, потер підборіддя і, злегка всміхнувшись, додав «хай йому дідько!» тоном, що дуже ясно давав зрозуміти, як олень поставився до непроханого наїзника.
Батько ніколи не розповідав мені докладно про ту витівку, бо, видно, вважав її дитячою.
І коли я запитував: «А олень побіг?» — він відповідав тільки: «Ще й як!»
Я вирішив, розпитати про цю пригоду Пітера Фінлея, гадаючи, що батько відмовчується через те, що олень скинув його.
— Олень дав батькові прочухана? — спитав я в Пітера.
— Ні, — відповів він. — Твій батько дав прочухана оленеві.
Згодом я дізнався, що олень зламав ріг об батькові ребра, і це страшенно розгнівало містера Каррудерса, який колекціонував оленячі роги — прибивав їх у вітальні над каміном.
Після смерті містера Каррудерса місіс Каррудерс відправила кудись оленя.
Та коли я підріс настільки, що міг уже потайки забиратися в парк, там ще видно було стежку, протоптану оленем попід огорожею обори.
Ось чому, а ще тому, що всі в Тураллі, за винятком мого батька, побоювалися місіс Каррудерс, — я з таким захватом дивився на ту скриньку. В моїх очах цей подарунок мав ні з чим не зрівнянну цінність не сам по собі (мене б не менше потішила коробка з-під свічок на коліщатках), а як свідчення того, що місіс Каррудерс знає про моє існування і вважає мене особою, гідною не тільки її уваги, а навіть більше — подарунка.
Ніхто в Тураллі, крім мене, не одержував подарунків од місіс Каррудерс. А в неї ж був кабріолет на гумових шинах, і пара сірих рисаків, і павичі, й мільйони фунтів стерлінгів.
— Мамо, — сказав я, дивлячись на матір і все ще міцно притискаючи до грудей скриньку, — коли місіс Каррудерс віддавала Мері подарунок, Мері її торкнулася?
6
Наступного ранку мені не дали снідати, але я не дуже хотів їсти. Я був збуджений, час від часу тривога і страх охоплювали мене, й тоді мені хотілося, щоб поряд була мати.
О пів на одинадцяту нянечка Конрад підкотила до мого ліжка візок, схожий на вузький стіл на колесах, і сказала:
— Сідай, зараз ми з тобою покатаємося.
Вона відкинула ковдру.
— Я сяду сам, — сказав я.
— Ні, я підніму тебе, — відказала вона. — Хіба ти не хочеш, щоб я тебе обняла?