Я нишком озирнувся на Енгуса й на Міка — побачити, чи вони почули ці слова.
— Давай-давай, — гукнув Мік. — Кращого баранчика-вожака в світі не знайти. Погоджуйся.
Вона підняла мене і, тримаючи на руках, зазирнула мені в очі й усміхнулася.
— Правда ж, я не баранчик-вожак?
— Ні, — відповів я, не знаючи, що так називають на бойні барана-зрадника, привченого водити за собою овець у повітки, де їх ріжуть.
Вона поклала мене на холодний плаский верх візка, прикрила ковдрою й весело сказала:
— Поїхали!
— Держи хвоста бубликом! — підбадьорив мене Енгус. — Тебе ненадовго забирають, не сумуй.
— Авжеж, прокинешся у своїй власній теплій постільці, — підтакнула нянечка Конрад.
— Щасливо! — гукнув Мік.
П’яниця звівся на лікті і, коли ми проїздили повз його ліжко, хрипко сказав мені:
— Дякую за яйця, друже. — І вже міцнішим голосом додав: — Ти молодець!
Нянечка Конрад провезла мене довгим коридором до скляних дверей і крізь них — в операційну, де стояв високий стіл на тонких білих ніжках.
Сестра Купер і ще одна доглядальниця стояли коло вкритої білим полотном лави, на якій лежали металеві інструменти.
— Ось ми й приїхали! — вигукнула сестра. Вона підійшла до мене й погладила мене по голові.
Я зазирнув їй у вічі, шукаючи в них підтримки.
— Боїшся? — спитала вона.
— Боюсь, — відповів я.
— Дурненький, боятися нема чого. За хвильку ти заснеш, а трохи згодом прокинешся в своєму ліжку.
Я не розумів, як це може бути. Я був певен, що прокинуся, тільки-но хтось до мене доторкнеться. Може, вони обманюють мене, вигадують про ліжко, а насправді зі мною станеться щось страшне?.. Але я вірив нянечці Конрад.
— Я не боюся, — сказав я сестрі.
— Я тобі вірю, — прошепотіла вона мені на вухо, перекладаючи мене на стіл. Потім підклала мені під голову подушечку. — А тепер лежи тихо, бо скотишся.
Доктор Робертсон швидкою, пружною ходою ввійшов до операційної й підійшов до мене, розминаючи пальці й усміхаючись.
— То яку ти пісеньку співаєш? «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», га?
Він погладив мене по голові й одвернувся.
— Кабріолети на шинах і чорні коти, га? — бурмотів він, поки одна сестра допомагала йому надягати білий халат. — Кабріолети і коти! Чудово, чудово!
Ввійшов доктор Кларк, сивоволосий і тонкогубий.
— Муніципалітет ще й досі не спромігся засипати оту яму біля воріт, — сказав він, підходячи до сестри, яка вже тримала напоготові його халат. — Не розумію… Виходить, тепер нікому не можна вірити… Цей халат завеликий. Ні, він таки мій.
Я дивився на білу стелю й думав про калюжу, що завжди розливалася біля наших воріт після дощу. Я запросто перестрибував через неї, а Мері не могла. Я міг перестрибнути через будь-яку калюжу.
Доктор Кларк підійшов і став у мене над головою, тримаючи над моїм носом білу подушечку, схожу на мушлю.
Коли доктор Робертсон зробив знак, він просочив подушечку рідиною з маленької синьої пляшечки, і коли я вдихнув, то мало не задихнувся. Я замотав головою, але подушечка весь час висіла над моїм носом, і я побачив барвисті кола, потім мене огорнула хмара, і я полинув на ній у забуття.
Я прокинувся не в своєму ліжку, як обіцяли мені сестра Купер і нянечка Конрад. Я пробивався крізь марево запаморочення, не розуміючи, де я, аж доки раптом, у мить просвітлення, побачив знову стелю операційної. Трохи згодом переді мною вималювалось обличчя сестри. Вона щось казала, але я не зразу почув її.
Вона казала:
— Прокинься.
Мовчки полежавши трохи, я пригадав усе, що було, й подумав, що мене обдурили.
— А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я.
— Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий.
Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс.
— Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках.
Нянечка Конрад підійшла до мене.
— Ну, як почуває себе мій хлопчик?
Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього.
— То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона.