Доктор Робертсон спантеличено гмукнув.
За тиждень після операції злість, що допомагала мені терпіти ці муки, поступилася місцем відчаю; навіть страх, що мене вважатимуть слиньком, уже не стримував мене, я дедалі частіше плакав. Плакав мовчки, втупившись розплющеними, повними сліз очима у високу білу стелю. Я хотів померти, бо в смерті бачив не страшну втрату життя, а тільки сон без болю.
Я безнастанно повторював подумки в якомусь уривчастому ритмі: «Я хочу померти, я хочу померти, я хочу померти».
За кілька днів я помітив: якщо мотати головою з боку в бік у такт повторюваним словам, то починається запаморочення, й біль відступає. Мотаючи головою, я не заплющував очей, і біла стеля починала поволі розпливатися, а ліжко моє відривалося від підлоги й починало ширяти в повітрі.
В голові паморочилося, я опинявся в туманному, захмареному просторі й линув кудись, то злітаючи до світла, то поринаючи в темряву; біль зникав, і лише нудота підступала до горла.
Так я линув, аж доки вичерпувалося вольове зусилля, потрібне для того, щоб робити рухи головою, і тоді я повільно вертався до безформних тіней, що миготіли й кружляли, набуваючи помалу обрисів ліжок, вікон і стін палати.
Найчастіше я вдавався до цього способу вночі, але іноді робив так і вдень, коли біль ставав нестерпним і в палаті не було сестер.
Енгус, певно, помітив, як я мотаю головою, бо одного разу, тільки-но я почав робити це, він запитав:
— Нащо це ти, Алане?
— Так, знічев’я, — відповів я.
Але він не відступався:
— Скажи правду. Ми ж друзі. Чому ти мотаєш головою? Тобі боляче?
— Від цього біль проходить.
— Он як! — сказав він. — А як же від цього може пройти біль?
— У голові паморочиться, от він і проходить.
Енгус промовчав, та трохи згодом я чув, як він просить нянечку Конрад щось зробити.
— Він хлопець терплячий, — сказав Енгус. — І не мотав би головою, якби йому не було зле.
Того вечора сестра зробила мені укол, і я проспав цілу ніч, не прокидаючись, але наступного дня біль приступив знову, і тоді мені дали кілька болезаспокійливих таблеток і звеліли, щоб я лежав тихо й старався заснути.
Тільки-но сестра вийшла з палати, я знову почав мотати головою. Проте вона, чекаючи цього, зупинилася за скляними дверима й стала стежити за мною.
Її звали сестра Фріборн, і хворі її не любили. Працювала вона вправно, але робила тільки те, що входило в її безпосередні обов’язки.
— Я вам не служниця, — сказала вона хворому, який попросив її передати мені журнал.
Коли хтось звертався до неї з проханням, яке могло затримати її бодай на хвилину, вона відповідала:
— Хіба ви не бачите, що я зайнята?
Вона хутко повернулася до палати й насипалася на мене:
— Ах ти ж неслух! Негайно припини це! Якщо ти хоч раз іще хитнеш головою, я скажу лікареві, й тобі не минути лиха. Щоб цього більше не було, чуєш? Лежи тихо. Я стежитиму за тобою.
Міцно стиснувши губи, вона рушила до дверей, а на порозі обернулася й додала:
— Затям, якщо я знову впіймаю тебе на цьому, буде погано!
Енгус гнівно дивився їй услід.
— Чув? — гукнув він до Miкa. — І отака відьма працює доглядальницею в лікарні.
— Ет, — зневажливо озвався Мік, — мені вона сказала, що я хворий на фантазімонію. Я їй покажу фантазімонію. Хай вона ще раз причепиться до мене, і я так відповім, що їй кисло стане, от побачиш. А ти не звертай на неї уваги, Алане! — гукнув він до мене.
В мене на стегні, в тому місці, де гіпс врізався в тіло, почалося нагноєння, й за кілька днів я раптом відчув, що там лопнув нарив. Тупий біль у пальці був того дня майже нестерпний, а тут іще почало пекти в стегні… Я почав схлипувати — безнадійно, стомлено, — а потім помітив, що Енгус занепокоєно дивиться на мене. Я підвівся на лікті, і в моїх очах він, мабуть, побачив розпач, бо на його обличчі з’явився вираз тривоги.
— Містере Макдональд, — сказав я тремтячим голосом, — я більше не можу терпіти цього болю. Нехай вони щось зроблять. Бо я пропадаю.
Він повільно згорнув книжку, яку читав, сів і гнівно подивився на двері палати.
— Куди поділися всі ці кляті няньки? — гукнув він до Міка лютим голосом. — Ти в нас ходячий, ану, приведи їх. Або пошли по них Татуся. Він їх знайде. Хлопець украй змучений. Шкода, що його батька тут нема, він би їм показав. Ану, Татусю, мерщій веди котрусь із няньок. Скажи, що я кличу. Мерщій!
За хвилину одна з сестер увійшла до палати й запитливо подивилася на Енгуса.
— Що сталося?
Він кивнув головою в мій бік.
— Підійдіть до нього. Йому погано.