Выбрать главу

Вона підняла ковдру, глянула на простирадло, опустила її і, не кажучи ні слова, вибігла з палати.

Пам’ятаю, як навколо мене стояли лікар, санітарки, старша сестра, як лікар пиляв і розрубував гіпс на моїй нозі, але мене вже палила гарячка, і я не пам’ятаю, як до мене приходили батько з матір’ю. Я запам’ятав тільки, що батько приніс мені кілька пір’їн папуги, але це вже було пізніше, десь за тиждень.

7

Прийшовши до тями, я побачив на Енгусовому ліжку незнайомого чоловіка. Поки я лежав у гарячці — а тривало це тиждень, — Енгуса й Міка виписали з лікарні. Енгус залишив мені три яйця й півглека солоних огірків, а Мік попросив нянечку Конрад передати мені, коли я опритомнію, повну банку лісового меду.

Я сумував за ними. Сама палата, здавалося, зробилась не така, як була. Люди, що тепер лежали в білих постелях, були надто хворі або пригнічені незвичним оточенням; вони не перемовлялися між собою і ще не навчилися ділитися харчами.

Татусь зовсім спохмурнів.

— Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка.

Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула:

— Ого, який ви здоровило!

Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову.

— А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього.

Він скинув на мене оком, побачив, що перед ним дитина, й одвернувся, не відповівши. Я спочатку злякався, чи, бува, не образив його, та потім його байдужість обурила мене, і я твердо вирішив, що мені однаково, якої він про мене думки.

Зате він часто озивався до нянечки Конрад.

— А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі.

Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав:

— А ви гарна.

Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути:

— А ви гарна!

Якось вона гостро сказала йому:

— Щоб цього більше не було, ясно?

— А ви гарна, — повторив він.

— І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом.

Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав.

Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав:

— Я написав про вас вірша.

Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо.

— Ви пишете вірші?

— Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч.

Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка.

— Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього?

Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане.

— Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається.

— Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово.

Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку.

— Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього.

Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:

НЯНЕЧКА КОНРАД Нянечка Конрад нас доглядає, І їй невтямки, чому кожен вважає, Що кращої няні немає в лікарні, Якщо я брешу — побий мене божа кара. Бо ніхто не вміє краще за цю няню Полегшувати хворих страждання. Вона завжди прийде, коли б не покликав, І всі її люблять, мале і велике.

Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх.