— Гарно, — сумно сказав я.
Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші?
Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця!»
Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні!
8
Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.
— Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг.
Іншого разу він сказав їй:
— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене.
Від радості я не міг мовити й слова.
По обіді сестра підкотила до мого ліжка крісло. Побачивши, як я зрадів, вона засміялася й сказала:
— Тепер ти їздитимеш наввипередки з Татусем. Ану, підведися трошки, я візьму тебе на руки.
Вона перенесла мене в крісло й обережно опустила мої ноги на плетену нижню частину крісла. Але до дерев’яної приступки вони не діставали й безпорадно гойдалися в повітрі.
Я дивився на приступку, засмучений тим, що ноги виявилися закороткими: мені важко буде брати участь у перегонах. Але я був певен, що батько припасує приступку так, щоб я до неї діставав. Ну, а за руки свої я був спокійний.
Я пишався силою своїх рук. Та коли схопився за обіддя коліс, у мене раптом запаморочилося в голові, і сестра сама вивезла мене з палати в коридор, а звідти — в сонцесяйний світ.
Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря й сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався й усім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню.
Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти небачених якостей.
Сестра залишила мене на осонні біля молодих казуарин, і хоч вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не вмовкають.
Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося із світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої гратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, й зелені стеблинки ніжно схилялися над ними.
До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, й цокіт кінських копит.
Загавкав собака, й над дрімотними будинками розлігся паровозний гудок.
Зелене віття казуарин звисало, мов нерозчесане волосся, й крізь нього я бачив небо. Листя евкаліптів блищало, пускаючи безліч зайчиків, засліплюючи очі, відвиклі від сонячного світла.
Я опустив голову, заплющив очі, й сонце немовби огорнуло мене теплими руками.
Трохи згодом я підвів голову і, вхопившись за обіддя коліс, як це робив Татусь, спробував зрушити крісло з місця, але пісок був надто глибокий, а узбіччя доріжки — викладене гострими камінцями.
Тоді мені закортіло перевірити, як далеко я можу плюнути. Я знав одного хлопця, що вмів плювати аж через дорогу, але в нього не було переднього зуба. Я помацав свої зуби, та жоден навіть не хитався.
Потім я уважно оглянув усі казуарини й вирішив, що можу видряпатися на будь-яку, за винятком одної, а втім, вона й не варта була того, щоб на неї видряпуватися.
Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми з цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю й часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки,[2] іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того, він мав добру вдачу.