— Я б тобі ще багато чого приніс, — сказав він мені одного разу. — Але мені не дозволяють.
Його песика звали Снайп, і він був такий малий, що залазив навіть у кролячу нірку, але, як розповідав Джордж, битися він ладен був з ким завгодно, аби лише бійка була чесна.
— Без доброго пса мисливець — не мисливець, — твердив він.
Я погоджувався з ним, але вважав, що коли вже заводити пса, то неодмінно хорта, — звісно, якщо мати дозволить.
Джордж поділяв мої погляди на хортів. Але він похмуро зауважив, що жінки не люблять собак цієї породи.
Я це теж помітив.
Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері.
— Він гарний хлопчик, — сказала вона.
Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний.
— Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка.
— Тьху, звісно, ні! — відповів він.
Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати.
Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.
— Як справи, Джордже? — загорлав я.
— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.
— А-а, — розчаровано сказав я.
— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.
— Які?
— «Лондонська суміш».
— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?
— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.
— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.
— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.
Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:
— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.
— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.
— Давай, Джордже!
Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.
Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.
Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:
— Ну, лови!
Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…
Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.
— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…
Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.
Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене.
— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?
— Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану. Бо мені вже, слово честі, бігти треба!
— Ну, гаразд, — покірно сказав я. — Нічого не вдієш.
— То я побіг! — гукнув Джордж. — Завтра прийду. Бувай!
— Бувай, Джордже, — неуважливо відповів я, дивлячись на цукерки й міркуючи, як би ото їх дістати.
Я дуже любив льодяники. Батько завжди брав мене з собою, коли йшов до крамниці розраховуватися за місяць, і крамар, видавши йому квитанцію, звертався до мене:
— Ну, малий, чим тебе пригостити? Знаю, знаю — льодяниками. Та-ак, подивімося-но, що ми маємо…
Він робив з білого паперу кульок, наповняв його льодяниками й подавав мені, а я казав:
— Дякую, містере Сіммонс.
Одержавши цукерки, я не зразу розгортав кульок. Мені приємно було відчувати їхню вагу, знати, що кожна тверда гулька під пальцями — це льодяник, і я розтягував цю втіху. А повернувшись додому, я завжди ділився цукерками з Мері.
Льодяники були дуже смачні, але мені дозволяли з’їсти їх хоч і всі зразу. Це трохи применшувало їхню вартість, бо свідчило про те, що дорослі мають їх за ніщо.
А існували ж ласощі такі дорогі, що мені їх давали тільки покуштувати. Одного разу батько купив трипенсову плиточку молочного шоколаду, й мати дала по квадратику мені й Мері. Шоколад танув на язику й мав такий чудовий смак, що я потім згадував той день, мов якусь визначну подію в своєму житті.
— Я б залюбки їв шоколад замість котлет, — сказав я одного разу матері, яка саме смажила м’ясо.
— Коли-небудь куплю тобі велику плитку, — пообіцяла вона.
Траплялося, хтось на вулиці просив мене потримати коня, а потім давав за це пенні. Тоді я прожогом мчав до булочної, де продавалися цукерки, й завмирав перед вітриною, на якій були виставлені всі оті «ромові подушечки», «молочні трубочки», «срібні палички», «льодяники від кашлю», «шербетові плиточки», «барбариси», «анісові кульки» й «сніжинки». Я не помічав мух, що конали між пакетами, коробочками й тюбиками, не помічав, як вони мляво перебирають лапками й жалібно дзижчать. Я бачив тільки цукерки. І я стояв отак хтозна-скільки часу, не знаючи, котрі з них вибрати.