У тих рідкісних випадках, коли якийсь фермер давав мені за ту саму послугу трипенсовик, мене відразу оточували мої шкільні приятелі, збуджено гукаючи один до одного:
— В Алана є трипенсовик!
Потім мені ставили вельми важливе запитання:
— Ти витратиш його зразу чи залишиш і на завтра?
Від моєї відповіді залежало, скільки з купленого мною перепаде кожному з них, і хлопці чекали рішення, затамувавши подих.
Я завжди відповідав:
— Трачу все!
Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду.
— Ми ж з тобою друзяки, Алане…
— Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука…
— Я сюди перший став…
— Ну, куди ти лізеш…
— Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане?
В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик.
Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад:
— Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане…
— Нема льодяників кращих за локричні…
— Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро.
— Не штовхайся, я перший став поряд з ним…
— Ти скажи — цілих три пенси!
— Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!
Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!
Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся.
Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув:
— Єсть! Зроблено!
І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено!» Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе».
Я почав з насолодою смоктати його, раз у раз виймаючи з рота й дивлячись, чи ще можна прочитати напис. Поволі слова стиралися, перетворювалися на якісь незрозумілі значки й нарешті зникли зовсім. На моїй долоні лежало маленьке рожеве кружальце. Я перевернувся на спину і, дивлячись на віття казуарини, роздушив льодяник зубами.
Почуття щастя переповнювало мене.
9
Сестри вжахнулися, знайшовши мене на траві, й це мене дуже здивувало. Я не міг зрозуміти, навіщо вони покликали старшу сестру й чому, зібравшись коло мого ліжка, заходилися допитувати мене так гнівно й водночас стурбовано.
Я весь час казав їм одне й те саме:
— Я перекинув крісло, щоб дістати льодяники.
А коли старша сестра спитала, чому я не покликав няню, я відповів:
— Бо хотів дістати їх сам.
— Ні, я не розумію тебе, — гнівно сказала вона.
«Чому? — подумав я. — Тато зрозумів би».
Коли я згодом розповів йому про цей випадок, він спитав:
— А ти не міг якось вибратися з крісла, не перекидаючи його?
— Ні, — відповів я. — Адже ноги не тримали мене, розумієш?
— Розумію, — відповів він і додав: — Ну, та головне, що ти їх дістав. Я б теж не кликав сестру. Вона б тобі їх, звісно, подала, але це було б уже зовсім не те.
— Атож, зовсім не те, — сказав я, відчуваючи, що люблю батька більше, ніж будь-коли.
— Але надалі будь обережніший, — застеріг він мене. — Не викидайся з крісла заради якихось цукерок, вони того не варті. Інша річ, якби сталося щось серйозне — пожежа чи щось таке. Я привіз би тобі льодяників, але цього тижня в нас скрутно з грішми.