— Він веселий хлопчик, місіс Маршалл, дарма, що його спіткало таке лихо, — казали вони, не приховуючи свого здивування.
«А чого б це мені не бути веселим?» — думав я. Послухати їх, то я мав би бути сумним; їхні натяки означали, що на мене чатує якесь невідоме лихо, і це бентежило мене. Врешті-решт я вирішив, що то їм здається, ніби в мене болить нога.
— Нога в мене анітрошечки не болить! — весело казав я тим, хто з неприхованим подивом дивився на моє усміхнене обличчя. — Дивіться! — І я брав свою «погану» ногу руками й закидав її собі на плече.
Деякі дорослі, бачачи це, здригалися й тим неабияк дивували мене. Я звик до своїх ніг і не розумів, чому вони можуть викликати огиду.
Батьки, що вчили своїх дітей виявляти до мене чуйність чи вичитували їм за «брутальність», тільки все псували. Дехто з хлопців, яких батьки переконали, що мені треба «допомагати», починали заступатися за мене:
— Не штовхай його! Ти ж заб’єш йому ногу!
Але я хотів, щоб мене штовхали, і хоч вдачу мав лагідну, незабаром став забіякою, показуючи всім, що мені не потрібні поблажливість і співчуття.
Я мав нормальний розум і життя сприймав як нормальна дитина, дарма що ноги мої були скалічені. Коли ж мене відрізняли від моїх товаришів, я опирався цьому й тим самим не давав скалічити собі душу.
Дитина-каліка сприймав довколишній світ так само, як її здорові однолітки. Діти, що, пересуваючись на милицях, спотикаються й падають, діти, що машинально руками переставляють паралізовану ногу, зовсім не впадають у відчай і не оплакують своєї долі. Не думають вони й про те, як важко їм ходити — прямуючи кудись, вони міркують тільки, як туди дістатися, точнісінько так само, як кожна дитина, що йде вулицею чи перебігав поле.
Дитина не страждає через те, що вона каліка; страждають дорослі, що дивляться на неї.
Розуміння всього цього — щоправда, невиразне, підсвідоме — прийшло до мене вже в перші місяці мого перебування вдома.
Коли батько зняв мене з візком з воза і вкотив у кухню, я дуже здивувався, побачивши, яка вона стала мала. Стіл, накритий плюшевою скатертиною з візерунками з троянд, здавалося, розрісся на всю кімнату, тож для мого візка ніби й не лишалося місця. Перед плитою сидів і вилизувався якийсь чужий кіт.
— Чий це кіт? — спитав я, дивуючись, що в цій добре знайомій мені кімнаті опинився кіт, якого я ніколи раніше не бачив.
— Це кошеня від Чорнявки, — пояснила Мері. — Пам’ятаєш — у неї знайшлися кошенята ще до того, як тебе забрали до лікарні.
— А Мег привела п’ятьох цуценят, і найменшого, коричневого, назвали Аланом. Пам’ятаєш, це ж його тато приносив тобі до лікарні?
Моє повернення дуже схвилювало Мері, й вона вже встигла попросити в матері дозволу вивозити мене на прогулянку у візку. Мері була чуйна, мрійлива дівчина. Звичайно вона, коли не допомагала матері, тихесенько сиділа над книжкою, та, помітивши, що хтось знущається з тварини, враз скипала справедливим гнівом і кидалася на її захист; такі рятувальні експедиції забирали в неї чимало часу. Одного разу, побачивши, як погонич, перехилившись у сідлі, шмагає батогом знесилене телятко, що вже не встигало за своєю матір’ю, Мері видряпалася на огорожу й почала плачучи лаяти мучителя. Коли ж телятко впало, Мері перебігла через дорогу й стала над ним із стиснутими кулаками. Погонич не посмів більше здійняти батога.
Чорнява, кароока, Мері завжди ладна була схопитися з місця, щоб комусь допомогти. Вона мріяла стати місіонеркою й допомагати бідолашним чорношкірим. Іноді вона вирішувала, що поїде допомагати язичникам-китайцям, але її трохи лякало те, що вона може стати «жертвою різанини».
«Бюлетень» іноді друкував малюнки, на яких зображалось, як дикуни варять у казанах місіонерів, і я сказав Мері, що краще стати жертвою різанини, аніж потрапити в казан; я так вважав головним чином тому, що не розумів значення слів «жертва різанини».
Джейн, найстарша з нас трьох, годувала курей і викохувала трьох ягняток, що їх подарував їй один чабан, бо вони були надто виснажені й відставали від отари. Джейн була висока на зріст і струнка. Вона допомагала місіс Малвені, дружині пекаря, доглядати дітей і одержувала за це п’ять шилінгів. Частину грошей вона віддавала матері, а решту витрачала на себе.
Джейн уже робила зачіску, носила довгі спідниці й високі — майже до колін — шнуровані черевики. Місіс Малвені ці черевики страшенно подобалися, й мені теж.
Беручи мене з собою на прогулянку, Джейн попереджала: