Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну.
Доти я був найменшим і наймолодшим учасником змагань з бігу на нашому щорічному шкільному святі, й судді все робили, щоб допомогти мені прийти до фінішу раніше від моїх більших і старших суперників. Мене завжди ставили ближче до фінішу, хоч я, власне, і не потребував цієї пільги, бо чудово бігав, коли від мене цього не вимагали. Але я ще жодного разу не перемагав, дарма що всі судді вболівали за мене.
Батько щоразу записував мене на змагання, не сумніваючись в успіху. Напередодні торішнього пікніка, коли я ще бігав, як усі, він до найменших подробиць розтлумачив мені, що я маю робити, коли суддя вистрелить з пістолета. Я так енергійно підтакував йому, що за сніданком він оголосив:
— Сьогодні Алан прийде перший.
Я сприйняв ці слова як незаперечну істину. Якщо тато сказав, що я прийду перший, — то так воно й буде. Так і тільки так! Після сніданку до самого від’їзду я стояв коло воріт, сповіщаючи про свою неминучу перемогу всіх, хто проїздив повз наш будинок.
Пікнік відбувався на березі річки Туралли, за три милі від нас, і торік тато повіз нас туди на бричці. Я сидів з батьками попереду, а Мері й Джейн — позаду, обличчям одна до одної.
Фермери й скотарі, що з’їжджалися на свято, користалися з цієї нагоди, щоб похизуватися швидкістю й силою своїх коней, і впродовж усіх трьох миль колеса екіпажів шалено крутилися, камінці розліталися з-під копит, а чоловіки перегукувалися, викликаючи один одного на змагання.
До річки вело шосе, а попід ним тяглася полем колія, вторована тими, хто дбав про своїх коней. У пухкому грунті чорніли три глибокі борозни — дві зовнішні від коліс і середня, ширша, вибита кінськими копитами. Колія ця обминала пні, огинала ставки і в’юнилася між деревами, аж доки, дійшовши до глибокої канави, з’єднувалась із шосе. А втім, ненадовго. Тільки-но перешкода лишалася позаду, колія знову виникала в траві й звивалася далі, аж до вершини горба на обрії.
Батько завжди їздив цією вибоїстою колією, і бричка приємно погойдувалася й підскакувала, коли він «підбадьорював» Принца батогом.
Про нашого Принца — горбоносого гнідого жеребця — батько казав, що він прудкий, як чорт. У нього була сягниста хода, широкі копита, і він часто засікався — задні підкови в нього брязкали об передні.
Мені подобався цей брязкіт, так само, як подобалося рипіння моїх чобітків. Чоботи «на рипах» свідчили про те, що я дорослий, а брязкіт Принцових підків свідчив про те, що він добрий рисак. Батькові, однак, ця Принцова повадка не подобалась, і щоб відучити коня від цього, він навіть поставив йому на передні копита важчі підкови.
Коли Принц завертав на колію й відчував, що віжки ледь напнулися (батько називав це «настроїти коня»), він прищулював вуха, підбирав круп і починав швидко й легко викидати вперед свої могутні ноги — і тоді заводили свою пісню колеса брички.
Мене теж охоплювало бажання співати — так приємно було підставляти обличчя рвучкому вітрові й камінцям, що летіли з-під копит! Я любив дивитись, як батько впевнено правує, випереджаючи вози та бідки, власники яких смикали попущені віжки або вимахували батогом, намагаючись витиснути із своїх коней усе, що можна.
— Гоп! Гоп! — кричав батько, і цей вигук приборкувача мав таку силу, що будь-який кінь, зачувши його, стрімголов кидався вперед.
І от тепер, сидячи на осонні в своїй колясці, я дивився, як батько мастить бричку, й згадував, як рівно рік тому він переміг Макферсона на Двомильному полі.
Батько ніколи не озирався на своїх суперників. Він дивився тільки вперед, на дорогу, й усмішка не сходила з його обличчя.
— Не помітиш вибоїни — відстанеш на ярд, — казав він.
Я завжди озирався, сповнюючись азарту, коли бачив поряд із собою, над колесом нашої брички, морду здоровезного коня, роздуті ніздрі, шию в коричневій піні.
Пригадую, як я, озирнувшись, побачив Макферсона.
— Тату, — вигукнув я, — Макферсон доганяє!
По шосе, відстаючи від нас на корпус, із гуркотом мчала тарадайка на жовтих колесах; Макферсон — рудобородий чолов’яга — нещадно шмагав батогом свого сірого коня. В цьому місці польова колія, якою ми їхали, починала завертати на шосе.
— А дзуськи! — процідив крізь зуби батько. Він звівся, намотав віжки на руку й подивився вперед — туди, де ярдів за сто від нас колія з’єднувалася з шосе перед містком через канаву. Далі колія знов відгалужувалася від шосе, але переїхати місток міг тільки хтось один.