— Ану, жми, красунчику! — вигукнув батько і хльоснув Принца батогом.
Дужий кінь наддав ходи.
— Дай дорогу! — загорлав Макферсон. — Прокляття! Дай дорогу, як не хочеш у пекло, Маршалле!
Містер Макферсон був церковним старостою й добре знався на прокляттях і пеклі, але він не знав, чого вартий наш Принц.
— Насип нам солі на хвіст! — гукнув у відповідь батько. — Гоп! Гоп!
І Принц не підвів: він ще дужче наліг на посторонки, наша бричка вискочила на шосе перед самісіньким носом сірого коня і, знявши хмару куряви, промчала містком, а тоді знову скотилася на польову колію. Наздогнала нас тільки лайка Макферсона, який усе ще вимахував батогом позаду.
— Хай йому грець! — вигукнув батько. — Чого це я маю давати йому дорогу? Та мавши таку легку тарадайку, як у нього, я б уже був он за тим горбом!
Батько завжди страшенно лаявся, їдучи на пікнік недільної школи.
— Ти ж не забувай, куди ми їдемо, — вмовляла його мати.
— Гаразд, — охоче погоджувався батько, але тут-таки вигукував: — Хай йому біс! Онде Роджерс на своєму чалому! Гоп! Гоп!
Нарешті ми подолали останній пагорб і під’їхали до поля, де відбувався пікнік. Неподалік текла річка. Ламана тінь од великого залізничного мосту тремтіла на воді й лежала нерухомо на прибережній траві.
Діти вже гралися на тому полі. Дорослі, схилившись над кошиками, розпаковували чашки й тарілки, діставали загорнуті в папір пироги й розкладали на тацях бутерброди.
До огорожі, що тяглася вгору схилом горба, були прив’язані коні; вони відпочивали, опустивши голову. Раз у раз якийсь кінь змахував торбою й форкав, видмухуючи з ніздрів порох. Унизу, в затінку мосту, стояли вози й екіпажі з опущеними голоблями.
Батько в’їхав на вільне місце під високий прогін, і ми позіскакували з брички, перше ніж він устиг крикнути: «Тпру!» — і напнути віжки.
Я підбіг до річки. Навіть просто дивитися на неї — і то було приємно. Від струнких стеблин очерету по воді розходилися брижі. Пласке листя очерету торкалося її поверхні гострими кінчиками, а з дна раз у раз зринали й лопалися срібні бульбашки, залишаючи по собі кільця легеньких хвильок.
На тому березі річки у високій траві стояли воли й дивилися на мене. Із заростей очерету важко злетів блакитний журавель. Я замилувався ним, але тут Мері підбігла до мене й сказала, щоб я поспішав: час готуватися до змагання. У цьому змаганні я мав твердий намір перемогти, про що й заявив їй, поки ми йшли, тримаючись за руки, по траві до нашої брички, де мати готувала сніданок. Вона розстелила на траві скатертину, а батько, стоячи навколішках, краяв варену баранячу ногу. Батько завжди з підозрою ставився до м’яса, купленого в різника, і твердив, що баранина добра тільки тоді, коли вівцю взяли просто з пасовиська й зарізали, поки вона сита.
— На різниці овець мордують собаки, й тіснява там така, що й передихнути не можна, — казав він. — До того ж, їх там не годують по кілька днів, і вони втрачають усе, що нагуляли.
Тепер батько незадоволено бурмотів щось собі під ніс, перевертаючи баранячу ногу на тарілці.
— Коли це ягнятко було живе, — сказав він мені, — йому було стільки ж років, скільки оце мені тепер. Сідай-но, з’їж шматочок.
Після сніданку я тінню ходив за батьком, аж доки пролунав гонг, що сповіщав про початок змагань.
— Ну, ходім, — сказав він мені, урвавши розмову з приятелем. — Ми ще побачимося, Томе.
Він узяв мене за руку й повів до місця старту, де Пітер Фінлей уже шикував хлопців.
— Назад, ще крок назад, — повторяв Пітер, вирівнюючи шеренгу учасників, які весь час переступали лінію старту. — І не штовхайтеся, не збивайтеся докупи. Оце вже краще. Поспішати нема куди. Приготуйтесь як слід. Команди ще не було. Відступіть на крок!
— Ану, постав і мого героя, — сказав батько, підштовхуючи мене вперед.
Пітер обернувся і, побачивши мене, весело всміхнувся:
— А, це ти! — Потім спитав у батька: — Він і сьогодні засидиться на старті?
— Ні, сьогодні він будь-що переможе, — відповів батько.
Пітер подивився на доріжку, якою ми мали бігти, й сказав:
— Постав-но свого хлопця он перед тим кущем, Білле. Дамо йому невеличку пільгу. — Він погладив мене по голові. — Покажи своєму старому, на що ти здатен.
Я з цікавістю спостерігав метушню перед змаганням, з якого мав вийти переможцем. Хлопці підстрибували на місці або стояли, пригнувшись до землі, спираючись пальцями в землю. Батько сказав, що мені цього робити не треба. Я пішов слідом за ним біговою доріжкою між двома довгими шерегами глядачів. Я знав їх усіх; вони дивилися на нас, приязно всміхаючись. Серед них була і місіс Картер; колись вона дала мені льодяника. Тепер вона помахала мені рукою й гукнула: