Я не уявляв собі, що здорові люди можуть зазнавати втоми. Мені здавалося, що стомлюються тільки ті, хто ходить на милицях. Адже тільки милиці заважали мені пробігти весь шлях до школи без зупинки, тільки через них серце моє починало болісно калатати, коли я сходив на горб, і мені доводилося прихилятися до дерева й відхекуватись у той час, як хлопці йшли собі далі. Але я не відчував ненависті до своїх милиць. Такого почуття я не мав. Коли я мріяв, милиць просто не існувало, але повертався я до них без гіркоти.
В цей період, коли я звикав до свого каліцтва, обидва світи, в яких я жив, були мені однаково приємні. Вони доповнювали один одного. Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт.
15
Фредді Гок бігав, бився, вилазив на дерева й стріляв з рогачки краще за всіх хлопців у школі. Він був чемпіоном з гри в скляні кульки й міг закинути сигаретну картку, як ніхто, далеко. Вдача в нього була спокійна, він ніколи не вихвалявся, і я відчував до нього щиру приязнь. Він збирав сигаретні картки, і йому бракувало тільки одної, щоб мати повний набір серії «Зброя Британської імперії».
Свою колекцію він зберігав у бляшанці з-під тютюну. Щодня я спостерігав, як він виймає пачку маленьких карток, слинить великий палець і перелічує їх. Щоразу виявлялося, що тих карток — сорок дев’ять.
Мені дуже хотілося знайти для нього ту, якої бракувало, і в кожного стрічного я запитував: «У вас часом немає сигаретних карток?» — та все марно.
Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені.
Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять сім — саме той номер, що його бракувало Фредові!
Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку.
— Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш?», а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір.
Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав:
— Це вона, таки вона!
Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.
Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:
— П’ятдесят!
— Схоже на те! — кивнув Фредді.
Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.
— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.
— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!
Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:
— На, бери, я збирав їх для тебе.
Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.
Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».
Я програвав, підходив до Фредді й казав:
— Я знову програв її, Фредді.
— Кому? — питав він.
— Біллі Робертсону.
— Гаразд, — казав Фредді, підходив до Біллі, відігравав свою кульку, давав її мені й повертався до своєї гри.
Він завжди підходив, коли я сварився з кимось із хлопців, і прислухався, колупаючи гравій носком черевика. Якось Стів Макінтайр пообіцяв копнути мене в сідниці, а я йому відповів:
— Тільки спробуй — ноги переламаю.
Стів замірився ногою, Фредді, який усе чув, сказав Стіву: