— Копнеш Алана — вважай, що копнув мене.
Стів одчепився, та коли ми поверталися до класу, просичав мені у вухо:
— Після уроків я з тобою поквитаюсь, от побачиш.
Перше ніж він устиг відскочити, я оперіщив його милицею по гомілці, й після цього думки в класі розділилися. Одні хлопці казали, що юшку слід пустити мені, інші — що на це заслуговує Стів.
Ми із Стівом посварились, коли штовхалися коло квадратного залізного бака з питною водою. До крана був прив’язаний великий бляшаний кухоль, а під краном, у заглибині, вичовганій ногами школярів, стояла калюжа розлитої води. Спраглі діти тупцювали в тій брудній калюжі, мов худоба коло корита.
Влітку, щойно починалася перерва, всі прожогом кидалися до бака, й там здіймався гармидер, хлопці та дівчата відштовхували одне одного, видираючи напівпорожній кухоль із рук того, хто пив, і, захлинаючись, жадібно ковтали воду, в той час як до них тяглися десятки рук. Тільки-но хтось, напившись, випускав кухоль, його підхоплювали інші.
Коло бака стояв неймовірний галас. На тих, що пили, напосідали з усіх боків, їх благали й лаяли, їм нагадували про невиконані обіцянки.
— Сюди, сюди, ліворуч, Білле… Давай кухоль… Я ж позичав тобі свою «справжню молочну»!
— Джіме, даси, коли нап’єшся?.. Даси, Джіме, га?
— Залиш половину, вистачить на двох! Та куди ти пхаєшся, куди лізеш, у вухо захотів?
— Я прийшов перший, тепер моя черга… А ти котися знаєш куди!
Вода вихлюпувалася на платтячка, сорочки… Хлопці вискакували із цієї колотнечі на одній нозі, тримаючись обома руками за забиту гомілку:
— О-о-о!
Дівчата верещали:
— От я розповім учителеві!
Ті, кому пощастило напитися, прокладали собі дорогу в юрмі, витираючи долонею мокрі губи й переможно всміхаючись.
Я бився за воду так само, як усі. Тут ніхто не зважав на моє каліцтво, мене відштовхували й стусали, забувши про мої милиці.
Мені це було залюбки, я вигукував погрози, яких просто не міг би виконати.
— Я з тебе котлету зроблю! — кричав я найдужчому в школі шибайголові, й той тільки здивовано витріщався на мене.
Ніхто не сумнівався, що я ладен здійснити свої погрози, але до сварки із Стівом Макінтайром мені не траплялося нагоди це довести.
Стів підбив мені кухля, коли я пив, обливши мене з голови до ніг, і видер його у мене з рук. Я стусонув його кулаком у живіт, але впустив милицю й упав. Лежачи на землі, я схопив Стіва за ноги й повалив у грязюку. Він підвівся раніше за мене й кинувся був на мене з кулаками, але тут пролунав дзвінок.
Опісля ми цілий тиждень обмінювалися погрозами; в нього і в мене були приятелі, що нашіптували нам на вухо поради. Всі сходилися на тому, що в мене дужі руки, але прибічники Стіва одверто заявляли, що треба тільки вибити в мене милиці — й мені капець. Мої ж приятелі, навпаки, твердили, що я краще б’юся лежачи.
Сам я не знав, як б’юся найкраще, але про поразку я навіть не думав.
— Нехай він навіть оглушить мене, — казав я Фредді Гоку. — Я однаково накинуся на нього, як тільки прийду до тями.
Мої міркування грунтувалися на простій логіці: «Якщо ти сам не здасися, тебе ніколи не переможуть». Я знав, що ніяка сила в світі не примусить мене здатися, — отже, перемога буде моя.
Перелічивши скляні кульки і зсипаючи їх у полотняний мішечок, Фредді сказав:
— Я поб’юсь із Стівом замість тебе. І дам тобі ще одну «справжню молочну».
На це я погодитися не міг. Я хотів сам поквитатись із Стівом Макінтайром. Я мусив битися з ним хоча б тому, що інакше мене прозвали б слиньком і ніхто в школі більше не вірив би жодному моєму слову.
Я пояснив усе це Фредді, й він порадив мені битися зі Стівом, прихилившись спиною до кам’яного муру, — тоді, мовляв, Стів битиме кулаком об мур щоразу, як схибить.
Мені цей план сподобався.
Повернувшись того вечора додому зі школи, я сказав матері, що завтра битимусь із Стівом Макінтайром коло старого пня на Джексоновім вигоні.
Мати, що саме поралася коло плити, обернулася до мене й вигукнула:
— Битись? Ти збираєшся битись?
— Атож, — відповів я.
Вона поставила на плиту великий закіптявілий чайник і сказала:
— Мені це не подобається, Алане. Хіба ти не можеш відмовитися від цієї бійки?
— Ні, — відповів я. — Я хочу з ним битися.
— Не треба, — благально сказала вона і раптом замовкла, стурбовано замислившись. — Я… А що каже батько?
— Він ще не знає про це.
— То піди й розкажи.
Я пішов до обори. Батько водив молодого нервового коня, що, вигнувши дугою шию, тяг за собою колоду. Кінь гриз вудила, і з губів у нього звисала піна. Йшов він ривками, а батько щось йому говорив.