Я зіп’явся на огорожу й сказав:
— Завтра я битимусь із Стівом Макінтайром.
Батько притримав коня й поплескав його по шиї.
— Як це — «битимусь»? — спитав він. — Навкулачки?
— Еге ж.
— А чого раптом?
— Він облив мене водою.
— Ну, і що ж тут такого? — сказав він. — Я й сам люблю побризкатися.
— Він весь час задирається.
— Оце вже гірше, — повільно промовив батько, дивлячись собі під ноги. — Хто буде твоїм секундантом?
— Фредді Гок.
— Та-ак, — пробурмотів батько, — він хлопець непоганий. — І додав: — Певно, тобі таки треба помірятися з ким-небудь силою. — Він звів на мене очі. — Але ж не ти завівся перший, правда, синку? Мені б це було неприємно.
— Ні, — відповів я. — Це він задирається до мене.
— Ясно, — сказав батько й подивився на коня. — Зажди-но, я його відведу.
Я подивився, як батько розпрягає коня, а тоді зліз з огорожі й став чекати його біля дверей стайні.
Вийшовши звідти, батько сказав:
— Ну, а тепер давай з’ясуємо, як воно буде. Який він на зріст — цей Макінтайр? Я щось не пам’ятаю його.
— Він вищий за мене, але Фредді каже, що він боягуз.
— Гаразд, а ти все-таки подумай, що буде, як він накинеться на тебе. Адже він з тобою робитиме, що схоче, а ти навіть дотягтися до нього не зможеш. Ну, молоснеш ти його раз-другий, але ж якщо він поцілить тебе в підборіддя, ти просто гепнешся — та й по всьому. І не тому, що ти не вмієш битися, — квапливо додав він. — Я знаю, ти годен молотити кулаками незгірше за ту молотарку, але як ти встоїш на ногах? Ти ж не зможеш воднораз і за милиці триматись, і його бити.
— Та якщо я впаду, то ще краще буде! — збуджено вигукнув я. — Я тоді потягну його за собою, і йому вже не вирватися.
— Ну, а як твоя спина?
— А що спина?! Вона ж не болить. Якби він ударив по ній, то заболіла б, але ж я на ній лежатиму!
Батько дістав з кишені люльку й зосереджено почав набивати її тютюном.
— От коли б у якийсь інший спосіб… Скажімо, на рогачках.
— Ет, з рогачки він ого як стріляє. Може поцілити синицю через дорогу.
— То, може, кийками? — невпевнено запропонував батько.
— Кийками? — вигукнув я.
— Атож. Кийками тобі було б вигідніше. В тебе руки дужчі. Ти міг би з ним битися, сидячи на траві. Тільки-но скомандують: «Починай!» — чи як там у вас кажуть, вріж йому щосили. Як він справді боягуз, то йому й одного удару вистачить.
— А як він не схоче битися кийками?
— Зроби так, щоб схотів, — наполягав батько. — Якщо почне викручуватися, обізви його при всіх боягузом. Він упіймається на цей гачок. І головне — спокій. Не гарячкуй. Старайся поцілити його по пальцях. Якщо цей хлопець такий, як його батько, то він базікало. Нещодавно я бачив у шинку, як його батько сікався до людей — кому б, мовляв, у пику затопити. Та коли старий Райлі запропонував йому вийти на моріжок, він одразу принишк. І син у нього, певно, такий самий. Побачиш, якої він заспіває, коли ти запропонуєш битися не навкулачки, а палицями.
Увечері крізь прочинені двері я бачив, як батько розмовляв з матір’ю, що штопала мої шкарпетки. Він казав:
— Ми повинні гартувати його, Мері. Нехай вчиться витримувати удари в обличчя, хоч би які болючі вони були. Бо якщо оберігати його від них, то потім його битимуть по потилиці і то як! Це страшно, що й казати, але нічого не вдієш. Час уже думати не про дитину, а про дорослого і про його майбутнє. Я знаю, який це ризик, але хочу, щоб він пішов битися. Бо інакше може вийти так, що від синців ми його врятуємо, а серце розіб’ємо. Ні, як на мене, то нехай краще ризикує. Може, я помиляюсь, але ладен закластися на що завгодно, що так воно буде краще.
Мати щось сказала йому.
— Знаю, знаю, — відповів він, — але треба піти на ризик. Я теж страшенно боюся цього, але в найгіршому разі він матиме гулю на лобі й два-три синці… Не хотів би я бути на місці того хлопця Макінтайра, — додав він по короткій паузі і, відкинувши голову, стиха засміявся.
Мати уважно дивилася на його освітлене лампою обличчя.
16
Бійки відбувалися після уроків. Того дня, коли мала відбутися бійка, всі в школі ходили збуджені й схвильовані. Дівчата раз у раз погрожували, що розкажуть учителю, а хлопці кляли найвідоміших ябедниць останніми словами, після чого ображені дівчата, задерши носа і метляючи кісками, йшли з подвір’я, супроводжувані гнівними поглядами всіх тих, хто зневажав доноси.
Але потрібна була неабияка сміливість, щоб справді донести вчителеві, коли вся школа з нетерпінням чекала бійки, а тому дівчата, що вважались ябедницями, із загрозливим виглядом підходили до шкільних дверей, але перед ними нерішуче зупинялися й починали обмінюватися образливими зауваженнями щодо «тих нахабних хлопців», які пильно стежили за ними.