— Я набив його, га? — спитав я.
— Ти добре його відлупцював, — відповіла Меггі і, нахилившись до мене, занепокоєно спитала: — Як твоя «погана» нога?
Батько з матір’ю чекали мене коло хвіртки. Батько, вдаючи, ніби лагодить хвіртку, заждав, доки хлопці пройдуть, а тоді швидко підійшов до мене і, стримуючи хвилювання, спитав:
— Ну, як?
— Я набив його, — відповів я, й мені чомусь захотілося плакати.
— Молодця! — сказав батько і стурбовано оглянув моє обличчя. — Він тебе добряче розмалював. Вигляд маєш такий, наче побував під молотаркою. Як ти себе почуваєш?
— Добре.
Він простяг мені руку.
— Давай п’ять. У тебе серце буйвола.
Потиснувши мені руку, він сказав:
— Твоя мати теж хоче потиснути її.
Але мати підняла мене й пригорнула до себе.
Наступного дня містер Такер, побачивши моє обличчя, викликав мене до столу й відлупцював своєю палицею; потім він відлупцював Стіва. Але я пам’ятав батькові слова про те, що в мене серце буйвола, й навіть не скрививися.
17
Джо Кармайкл мешкав недалеко від нас. Після уроків ми з ним майже не розлучалися. Щосуботи разом ходили полювати, а в будні звечора розставляли пастки й щоранку перевіряли їх. Ми знали назви всіх птахів, що гніздилися в довколишніх хащах, знали їхні звички, знали, на якому дереві чиє гніздо, і кожен з нас мав колекцію яєць, що зберігалася в картонній коробці, наполовину наповненій висівками.
Своїм рум’яним обличчям і лагідною усмішкою Джо викликав симпатію в дорослих. Вітаючися з жінками, він скидав картуза й радо робив людям усілякі послуги.
Він ніколи ні з ким не сварився, але, висловивши свою думку, твердо її дотримувався.
Батько Джо служив у місіс Каррудерс — виконував різні роботи в маєтку; щодня на світанку він проїздив повз наші ворота на конячці, яку звали Тоні, а додому повертався, коли вже вечоріло. Тато казав, що старий Кармайкл — найпорядніша людина в усій окрузі. Місіс Каррудерс платила йому двадцять п’ять шилінгів на тиждень, але п’ять шилінгів вираховувала як орендну плату за будинок. Разом з будинком Кармайкли орендували акр землі під город, а ще вони тримали корову.
Місіс Кармайкл була маленька худорлява жінка. Волосся вона зачісувала гладенько, на проділ, і збирала в тугий вузол на потилиці. Вона прала білизну в цебрах, зроблених із розпиляних навпіл діжок, і завжди мугикала одну й ту саму пісеньку. Ця проста і приємна пісенька була сповнена тихої радості. Літніми вечорами, коли я йшов гаєм до будинку Кармайклів, ця пісенька линула мені назустріч, немов вітаючи мене, і я завжди зупинявся послухати її.
Коли ми збирали гриби, місіс Кармайкл робила з них соус. Вона розкладала їх рівними рядочками на блюді й посипала сіллю. За якийсь час під шапками грибів проступали дрібні рожеві крапельки соку — з нього й готувалася приправа.
Місіс Кармайкл розводила курей, качок, гусей і відгодовувала кабанчика. Коли кабанчик виростав, містер Кармайкл забивав його, клав у ночви з гарячою водою, зшкрібав з нього щетину, солив і вішав у маленькому наметі, зробленому з лантухів. На долівці намету він розпалював багаття із зеленого гілля, що давало багато диму. Так кабанчик робився шинкою, й містер Кармайкл завжди пригощав мого батька, який запевняв, що зроду не куштував нічого смачнішого.
Коли я приходив, місіс Кармайкл зустрічала мене привітною усмішкою й казала:
— A-а, це ти! — І додавала: — Зажди-но хвильку, зараз я дам вам з Джо по окрайцю хліба з повидлом.
Здавалося, вона не помічала моїх милиць — у всякому разі, ніколи не згадувала про них. Вона ніколи не дивилася ні на них, ані на мої ноги чи спину. Вона дивилася завжди мені в очі.
— Збігай-но приведи Джо, — казала вона мені. Або: — З отими кролями і отим полюванням ви з Джо добігаєтеся, що з вас лишаться самі кістки. Ану сідайте попоїжте.
Я часто мріяв про те, щоб їхній будинок зайнявся — тоді б я кинувся у полум’я і врятував місіс Кармайкл.
У Джо був братусь Енді, який ще не ходив до школи. Джо мав доглядати його, і ми з Джо вважали це великою морокою.
Білявий Енді бігав хутчіш за кенгурового щура. Джо тільки те й робив, що ловив його. До того ж, Енді був верткий, мов заєць. Він пишався своєю спритністю й іноді навмисне кидав у Джо кізяками, щоб примусити брата поганятися за ним. З Джо був кепський бігун, але, погнавшись за ким-небудь, він біг не зупиняючись, мов собака, що взяв слід. Та коли Джо намірявся вже схопити малюка, той здіймав такий вереск, що мати прожогом вискакувала з пральні.