Я боявся висоти, але долав страх, намагаючись не дивитися вниз, якщо в цьому не було потреби.
Я не міг, як інші хлопці, видиратися на стовбур по-мавп’ячому, але навчився за допомогою самих тільки рук підніматися по вірьовці. Коли нижні гілки дерева росли зависоко від землі, Джо перекидав вірьовку через одну з них, і я підтягався на руках до першого сука.
Якщо я вилазив на дерево в ту пору, коли сороки несли яйця, Джо знизу криками попереджав мене про небезпеку. Притиснувшись щокою до шерехатої кори, я повільно підтягався на розгойдану вітром гілку — вгору і вгору, туди, де на тлі неба чорніла серед листя кругла пляма гнізда. Зачувши вигук Джо: «Стережися, летить!» — я зупинявся і, тримаючись на одній руці, другою починав несамовито розмахувати над головою, знаючи, що зараз наді мною зашурхотять крила, різко клацне дзьоб, а потім вітер ударить в обличчя, коли сорока шугне вгору.
Якщо я встигав помітити, як птах налітає згори, то це було не страшно: удариш його, й він одразу відлетить геть — хіба що дзьобне тебе в руку на льоту. Проте коли сорока нападає ззаду, а ти тримаєшся обіруч за гілку, — вона тебе і крильми вдарить, і дзьобне так, що аж-аж-аж.
Тоді знизу долинав стривожений голос Джо:
— Вона тебе дзьобнула?
— Еге ж.
— Куди?
— В голову, збоку.
— Кров тече?
— Ще не знаю. От зараз ухоплюсь як слід і подивлюся.
За якусь мить, вивільнивши одну руку, я обмацував голову в тому місці, де боліло, а тоді дивився на пальці.
— Тече! — кричав я Джо, задоволений і водночас трохи зляканий.
— Ото халепа! Але тобі вже зовсім мало залишилося. Ярд, не більше… Підтягнися… Ще трошки… Ні, трохи праворуч… Отак!
Я клав тепле яйце в рот, спускався на землю, й ми довго милувалися здобиччю, що лежала на моїй долоні.
Іноді я зривався й падав, але нижні гілки звичайно затримували падіння, і я ніколи не забивався сильно.
Одного разу, видряпуючись на дерево разом з Джо, я хотів ухопитися за сук, але схибив і вчепився за ногу Джо. Джо спробував висмикнути ногу, але я завис на ній мертвою хваткою, й ми обидва, з тріскотом ламаючи гілки, полетіли вниз та так і попадали разом на всіяну корою землю — але відбулися тільки синцями й переляком.
Ця пригода справила неабияке враження на Джо. Згадуючи про неї, він часто казав:
— Я довіку не забуду той клятий день. Це ж треба: вхопив мене за ногу й не пускає! Ну, скажи — чого ти завис на мені, га? Я ж кричав: «Пусти!»
Я не міг дати йому переконливої відповіді, хоча нутром відчував, що нічого ганебного не вчинив.
Помовчавши, Джо замислено додавав:
— Ну, з таким жартуном, як ти, краще на дерева не лазити.
Джо поволі звик до того, що під час наших прогулянок я часто падав. Коли я плюхався на землю долілиць, або, заточившись, валився набік після марної спроби втриматися на одній милиці, чи гепався навзнаки, Джо сідав і спокійнісінько вів розмову далі, знаючи, що я ще трохи полежу в тій позі, в якій упав.
Я майже весь час стомлювався, й тому користався з тих падінь, щоб відпочити. Лежачи на землі, я брав гілочку й розкопував корінці трави, шукаючи між ними кузьок, або стежив за мурашками, що сновигали своїми стежечками між листям.
Ми ніби й не помічали, що я впав. Це не варте було уваги, бо, зрештою, люди ходять по-різному, а в мене хода отака — з падіннями.
— Ти не вбився, а це головне, — зауважив одного разу Джо, коли мова зайшла про те, як і чому я падаю.
Коли я падав «погано», Джо все одно сідав на траву. Він не квапився мені на допомогу, якщо я не кликав його — такої помилки він не зробив жодного разу. Сівши, він кілька секунд спостерігав, як я качаюся від болю, а тоді рішуче відвертався й казав:
— Оце брязнувся!
За хвильку, коли я лежав уже спокійно, він знову кидав на мене погляд і питав:
— Ну, то як? Підемо далі чи ні?
В той час в Австралії стояла велика посуха, й ми з Джо вперше по-справжньому звідали страху, болю і страждань, про які доти не мали й гадки. Ми собі уявляли світ як приємне місце та й годі. Сонце ніколи не бувало жорстоким, і господь бог піклувався про корів та коней. Ми були твердо переконані: якщо тварини страждають, то тільки з вини людей. Ми часто думали про те, що робили б, бувши коровою чи конем, і завжди вирішували, що поперескакували б одну по одній усі загорожі, аж доки опинилися б у хащі, де немає жодної людини; там ми жили б собі щасливо до самого скону й померли б тихо й мирно в затінку дерев, на м’якій зеленій травичці.