Посуха почалася з того, що восени не випали дощі. А взимку, коли вони пішли, земля була надто холодна, насіння не проросло, і зголодніла худоба повиїдала з корінням усі багаторічні трави. Весна випала суха, і, коли прийшло літо, понад пасовиськами, колись порослими соковитою травою, зависли хмари пилюки.
Рогата худоба й коні, що звичайно паслися понад широкими шляхами, бродили по окрузі. Вони ламали огорожі, але на вигонах поживи було ще менше, ніж на вигорілій землі при дорогах.
Фермери не мали змоги прогодувати старих коней, що доживали віку на віддалених пасовиськах, але й не знаходили в собі мужності пристрелити тварин, без яких не уявляли собі ферми, а тому купували для них жетони, виганяли на дорогу й кидали там напризволяще, сподіваючись, що худоба якось подбає про себе сама.
Місцеві власті дозволяли випасати при дорогах тільки худобу з мідними жетонами на шиї; такий жетон коштував п’ять шилінгів і мав чинність протягом одного року.
Літніми вечорами, коли коні й корови йшли на водопій, до нашого будинку долинав безнастанний дзенькіт ланцюжків, на яких висіли жетони.
Понад шляхами, що розгалужувалися від водойми на багато миль довкола, бродили невеликі череди рогатої худоби й табуни коней; тварини обнюхували вкриту пилом землю в пошуках коріння, з’їдали сухі! кізяки, що залишилися на дорозі після коней, годованих січкою.
Кожен гурт тримався окремо й завжди бродив по одній і тій самій дорозі, по одних і тих самих полях. Посуха тривала, сонце пражило дедалі дужче, й гурти танули день у день. Найслабкіші спотикалися, падали, а решта обходили хмару куряви, збиту копитами тварини, що даремно силкувалася підвестись, і йшли далі, повільно пересуваючи ноги, нахиливши голови, аж доки спрага змушувала їх завернути і знову йти назад, до водойми.
Понад дорогами на гілках евкаліптів погойдувалися сороки з роззявленими дзьобами, вороння кружляло й крякало, наглядаючи тварин, що здихали, й над усім цим, над голою землею, застуючи видноколо, висіла грізна завіса лісової пожежі, ширився запах горілого евкаліптового листя.
Щоранку фермери обходили свої вигони, піднімаючи тварин.
— Ще три здохли звечора, — на ходу кидав фермер батькові. — А сьогодні, певно, втрачу ще двох.
Фермери, прихилившись спиною до воріт, дивились, як сонце сідає за безхмарний обрій, а позад них зяяли розчиненими навстіж дверима корівники з порожніми годівницями, і за повітками на вигонах чорніла порепана земля. На ту годину, коли привозили газети й листи, фермери збиралися коло будинку пошти, розповідали один одному про свої збитки, обговорювали, де б дістати позичку на купівлю сіна, як протриматися до дощів.
Для батька то були тяжкі часи. Він саме об’їжджав кількох коней місіс Каррудерс, і вони стояли в нашій стайні. Місіс Каррудерс присилала для них січку.
Раз на тиждень Пітер Фінлей залишав чотири лантухи біля наших воріт, батько брав жменю січки й пересипав її з руки в руку, здуваючи солому, аж доки на долоні лишалася маленька купка вівса. Чим більша була купка, тим радісніше всміхався батько.
— Добрий корм, — казав він.
Наповнюючи з лантуха відра, зроблені з бідонів з-під гасу, він ніби ненавмисне розсипав багато січки на долівку стайні, й щовечора батько Джо приходив до нас із віником і торбою, старанно змітав з долівки всю січку й ніс додому — годувати виснажених голодом коня й корову.
Мішок січки коштував фунт стерлінгів, та й дістати її було нелегко, а батько Джо одержував один фунт стерлінгів за цілий тиждень праці і, ясна річ, не міг купувати корм за таку ціну. Джо ходив у хащі по траву, що росла на болотах, але болота висихали, й незабаром не стало і тієї трави.
Ми з Джо весь час говорили про коней, що лежали на землі. Ми мучили себе моторошними описами повільних смертей на вигонах, у хащах, скрізь довкола нас.
Задушливими літніми вечорами, коли небо на заході ще довго червоніло, ми з Джо ходили до придорожньої водойми дивитись, як худоба йде на водопій. Коні приходили раз на два дні, бо могли прожити дві доби без води, корови поверталися щовечора, але дедалі більше їх здихало довкола водойми, бо вони неспроможні були заходити в пошуках корму так далеко, як коні.
Одного вечора ми сиділи, спостерігаючи, як зникає за обрієм сонце, й чекали повернення коней. Дорога бігла навпростець через гайок, а далі полем, поки щезала за горбом. На горбі, чітко вирізняючись на тлі багряного неба, чорніли всохлі евкаліпти. Найдужчий вітер не розворушив би їхнє мертве гілля, й ніяка весна не могла б укрити їх листом. Вони стояли безживно-непорушні, показуючи кощавими пальцями на криваво-червоне небо. І ось з-поза горба, на якому заклякли евкаліпти, з’явилися коні; вони пройшли між стовбурами і тепер простували до нас, брязкаючи нашийними ланцюжками й цокаючи копитами об брук.