— Колись ти таки зіб’єш верею.
Колією, що вела до наших воріт, ми вимчали на шосе, і тут батько притримав коней.
— Ану, тихше! — гукнув він і додав, звертаючись до матері: — Ця поїздка їх остудить. Сірий — від Абата, це зразу видно, все його потомство норовливе.
Тепле сонце й шурхіт коліс заколисали мене. Чагарники, вигони, струмки, повз які ми проїздили, то зникали за завісою куряви, знятої копитами наших коней, то відкривались очам, але я не бачив нічого. Так і проспав цілісіньких три години, прихилившись до матері, аж доки вона розбудила мене.
Під колесами двоколки рипів гравій лікарняного подвір’я. Я підвів голову, роздивляючись на білий будинок з вузькими вікнами й принюхуючись до незнайомого запаху.
Крізь прочинені двері я побачив темну, блискучу підлогу й тумбу, на якій стояла ваза з квітами. Але будинок огортала якась дивна тиша, й вона злякала мене.
У кімнаті, до якої заніс мене батько, під стінами стояли канапи, а в кутку — письмовий стіл. За столом сиділа сестра, і вона почала ставити батькові запитання. Відповіді вона записувала в книгу, а батько тим часом дивився на неї, як на норовливого коня, що злостиво щулить вуха.
Коли вона, взявши книгу, вийшла з кімнати, батько сказав матері:
— У таких установах мені завжди кортить послати всіх під три чорти. Після всіх отих розпитів я почуваюся так, наче з мене живцем шкіру здерли. Розмовляють з тобою, як із жебраком чи злодієм. От народ…
Трохи згодом сестра повернулась із санітаром, і той забрав мене.
Мати пообіцяла зайти до мене, коли я буду вже в ліжку.
Санітар був у коричневому халаті. Він мав червоне зморшкувате обличчя й дивився на мене так, наче я не хлопець, а якась головоломка.
Він заніс мене до ванної кімнати й опустив у ванну з теплою водою. Потім сів на стілець, скрутив цигарку і, запаливши її, спитав:
— Коли тебе купали востаннє?
— Сьогодні вранці, — відповів я.
— Ну добре, тоді просто полеж трохи у водичці.
Потім я сидів у прохолодній чистій постелі й благав матір не йти. Матрац на ліжку був твердий і жорсткий, і я не міг зібрати в складки навколо себе важку ковдру. Під нею не буде теплих западинок, а на ній — канавок, таких, як на моїй стьобаній ковдрі, — канавок, по яких можна качати скляні кульки. Рідні стіни були далеко, тут я не чув гавкоту собак, не чув конячого хрумання. Все це залишилося вдома, і страшенна туга за всім цим охопила мене в ту мить.
Батько вже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі, — мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати.
Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити.
Коли мати пішла, чоловік, що лежав у сусідньому ліжку і доти мовчки спостерігав мене, спитав:
— Чого ти плачеш?
— Я хочу додому.
— Всі ми хочемо додому, — відказав він, звів очі до стелі і, зітхнувши, повторив: — Атож, усі ми хочемо…
В палаті, де ми лежали, підлога була паркетна, ясно-коричнева між ліжками й посередині кімнати, але темна і блискуча під ліжками, де капці санітарок не торкалися навоскованих мостин.
Білі металеві ліжка стояли під стінами двома рядами, одне проти одного. Ніжки їхні були на коліщатках. Через те, що санітарки час від часу пересували ліжка, підлога навколо кожного коліщатка була подряпана, вся в маленьких виямках.
Простирадла й ковдри на ліжках були туго напнуті й підіткнуті під матрац, отже, хворий лежав немовби в мішку.
У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене.
— Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав Мені один з них.
Вони почали розпитувати, яка в мене хвороба, й коли я сказав їм, вони заговорили про дитячий параліч, і один із хворих сказав, що це просто вбивство.
— Це справжнісіньке вбивство, — повторив він. — Вбивство і край.
Після таких слів я відразу відчув себе поважною особою й перейнявся великою симпатією до чоловіка, який їх сказав. Я не вважав свою хворобу серйозною, думав про неї як про тимчасову незручність. Згодом кожен приступ болю викликав у мене злість, яка швидко переходила у відчай, коли біль посилювався, та тільки-но напад минав, я забував про нього.