Та Енді хіба обдуриш! Угледівши брата, він радісно загорлав:
— Ага, попався!
Я і Джо домовилися зустрітися з Ябедою Бронсоном і Стівом Макінтайром біля підніжжя Туралли. Ми взяли з собою собак, бо в папороті на схилах Туралли водилися лисиці, та нам, власне, кортіло не так полювати, як скочувати в кратер каміння.
Великі каменюки, що їх ми зіштовхували в кратер, з гуркотом котилися схилом, високо підстрибуючи, вдаряючись об дерева, прокладаючи борозни в кущах і папороті. Розганялися вони так, що перескакували дно кратера й вихоплювались аж на протилежну стіну.
Сходити на гору мені було страшенно важко. Я мусив часто зупинятися, щоб відхекатися. Коли ми гуляли вдвох із Джо, він терпеливо чекав мене, та інші хлопці не давали мені попуску.
— Що, знов надумався відпочивати? — сердито бурчали вони.
Іноді вони не хотіли чекати, й, коли я дрбувався до вершини, перший скинутий камінь уже лежав на дні, і я не встигав поділити з хлопцями радість від його польоту.
Я всіляко хитрував, щоб вигадати трохи часу для перепочинку. Показуючи на стежку серед папороті, я вигукував:
— Пахне лисицею. Певно, щойно тут пробігла. Мерщій за нею, Джо!
Поки хлопці сперечалися, чи варто йти слідом, я набирався сили.
Коли ми підійшли до купки акацій, де домовилися зустрітись, Ябеда і Стів стояли навколішках над кролячою норою. Погляди їхні були прикуті до хвоста й задніх лап Тайні — австралійського тер’єра, що належав Ябеді.
Голова й передні ноги Тайні були в норі, й він гарячково розкопував її.
— А ви дивилися — є там кріль, чи нема? — спитав Джо тоном знавця. Він теж став навколішки і, схопивши Тайні за задні лапи, сказав: — Ану, дай-но мені глянути.
— Тягни його, — підтакнув я тоном не менш авторитетним. — Подивімося, що там є.
— Нема дурних совати руку в нірку! — сказав Стів. Він підвівся і обтрусив коліна, удаючи, ніби його більше не цікавить, чи є там щось у норі. Він і досі не забув, як я віддухопелив його кийком.
— Ет, хто боїться змій! — зневажливо вигукнув я, ліг на землю й сунув руку в нору.
Джо тим часом тримав Тайні, який звивався й гарчав.
— Ось, будь ласка, я вже й дна дістав, — згорда сказав я, устромивши руку аж до плеча.
— У цій норі давно ніхто не живе, — оголосив Джо.
Він відпустив Тайні, і ледве я витер руку, той знову пірнув у нору. Але цього разу обрубок його хвоста не сіпався; песик тричі чмихнув, позадкував і запитливо подивився на нас.
— Гайда, — сказав Стів. — Рушаймо.
— Де Енді? — спитав Джо.
Енді сидів на землі між Даммі й Ровером, ськаючи бліх у Ровера. Пес аж млів од насолоди, мрійно дивлячись угору.
— Нащо ти привів Енді? — стражденно скривився Ябеда.
Енді скинув очі на Джо — мовляв, не підведи, розтовкмач йому як слід.
— Привів і край! — відрубав Джо.
Він вважав, що Ябеда не вартий зайвого слова. «Тільки-но гляну на нього, і вже кулак свербить», — часто казав Джо, тим самим вичерпно пояснюючи своє ставлення до нього.
Ми рушили вузькою стежкою, що в’юнилася схилом до вершини. Для мене ця стежка була особливо тяжка. Обабіч неї росла густа висока папороть, що чинила впертий опір кожному змахові моїх милиць. Йдучи крізь зарості, я завжди обирав найширшу стежку, але гору Тураллу оперізували тільки вузькі стежки, протоптані в папороті, що сягала мені мало не до пояса. Одну милицю я ставив на стежку, а ноги й друга милиця прокладали собі шлях крізь зарості.
Хитрощі, до яких я вдавався, аби завадити Ябеді й Стіву піднятися на гору без перепочинку, мали успіх, і на вершину ми зійшли всі разом. Міцний вітер, що не зустрічав ніяких перешкод на своєму шляху, дув нам просто в обличчя, ми з насолодою вдихали його на повні груди й радісно горлали, і крики наші відлунювали внизу, в глибокій чаші кратера.
Ми зіштовхнули вниз великий камінь і з завмиранням серця стежили, як він підстрибуючи летить у прірву. Мені страшенно хотілося збігти слідом за ним, подивитись, що ховається серед папороті й дерев, що росли на самому дні.
— Кажуть, там унизу є велика дірка, ледь-ледь прикрита землею, — сказав я. — І якщо наступити на те місце, то відразу ж провалишся у киплячу грязюку.
— Пхе, він же давно згас, — відказав Стів, як завжди, лише для того, щоб посперечатися.
— Може, згас, а може, й ні, — відрубав Джо. — Може, дно там і справді таке, що тільки ступив — і провалився. Але яке воно, не знає ніхто, — завершив він урочисто. — Жодна жива душа.
— А я ладен закластися, що там колись жили дикуни, — сказав Ябеда. — І як спуститися туди, то можна побачити їхню стоянку. Містер Такер колись знайшов тут їхню сокиру.