Довго сумувати я не міг, надто багато цікавого відбувалося довкола.
Я щоразу дивувався, спостерігаючи, яке враження справляє моя хвороба на відвідувачів. Бувало, хтось стане коло мого ліжка і так сумно дивиться на мене, от ніби промовляє: «Яке страшне лихо…» Це мене тішило, і я думав, що я і справді неабияка персона.
— Ти хоробрий хлопчик, — казали вони, нахиляючись і цілуючи мене, а потім одвертались, мало не плачучи.
Я не розумів, чому люди приписують мені хоробрість. Як на мене, така похвала дорівнювала найвищій нагороді. Тож коли відвідувачі називали мене хоробрим хлопчиком, я старався прибрати серйозний вигляд, вважаючи, що весела усмішка, яка звичайно не сходила з мого обличчя, героєві не личить.
Але я боявся, що врешті-решт люди зрозуміють свою помилку, й тому ці незаслужені похвали починали бентежити мене. Адже вдома я лякався, почувши, як шарудить під стіною миша, і навіть боявся вийти вночі до бачка напитися води. Що ж люди скажуть, коли довідаються про моє боягузтво?
Та люди й далі твердили, що я герой, і, слухаючи їх, я і пишався, і соромився водночас.
За кілька днів я звик до лікарні, заприязнився з сусідами і вже зверхньо дивився на новачків, що, охоплені тугою за рідною домівкою й звичним ліжком, боязко заходили до палати й ніяковіли під поглядами незнайомих людей.
Хворі часто зверталися до мене — хто тим поблажливим тоном, яким дорослі розмовляють з дитиною, хто весело, адресуючи мені жарти, які насправді призначалися для всіх присутніх, а хто знічев’я, аби про щось побалакати. Вони мали мене за довірливого простачка, якому невтямки, що про нього мова, й говорили про мене так, наче я глухий і не можу їх чути.
— Йому що не скажеш — вірить, — розповідав новачкові хлопець, що лежав навпроти. — От слухайте. Агов, Сміхотуне, — це він до мене, — я чув, у криниці біля вашої хати живе відьма. Це правда?
— Правда.
— Чули? — вів далі хлопець. — От дивак! Кажуть, він уже ніколи не ходитиме.
Я вирішив, що цей парубок йолоп. Тільки йолопові може спасти на думку, що я вже ніколи не ходитиму. Скаже ж таке. Та я ще об’їжджатиму диких коней, і кричатиму: «Вйо! Вйо!», і махатиму крислатим капелюхом, а до того ж я напишу книжку на зразок «Коралового острова».
Мені подобався чоловік, що лежав у сусідньому ліжку. Незабаром по тому, як мене привезли до лікарні, він сказав:
— Давай приятелювати. Хочеш бути моїм другом?
— Хочу, — відповів я.
В одній з моїх перших книжок був кольоровий малюнок, завдяки якому в мене склалося враження, що друзі повинні стояти пліч-о-пліч і триматися за руки. Я поділився цим враженням з ним, але він сказав, що це зовсім не обов’язково.
Щоранку він підводився на лікті й казав мені, вибиваючи такт рукою:
— Завжди пам’ятай: найкращі в світі вітряки — це вітряки братів Макдональдів.
Мене тішило, що я тепер знаю, які вітряки найкращі в світі, — ця фраза так міцно засіла мені в голову, що я потім згадував її щоразу, як бачив десь вітряк.
— А що, брати Макдональди самі роблять їх? — якось спитав я.
— Атож, — відповів він. — Найстарший Макдональд — це я, Енгус. — Він раптом відкинувся на подушку й сердито проказав: — Не уявляю собі, як вони там упораються без мене із замовленнями й усім іншим. Напсують без хазяйського ока. — Потім гукнув до хворого, який лежав у іншому кутку палати: — Ну, що сьогодні пишуть у газеті про погоду? Буде посуха чи ні?
— Газета ще не дійшла, — відповів той.
Енгус був найвищий, найкремезніший з усіх хворих у нашій палаті. Він страждав од якоїсь хвороби, що викликала напади сильного болю, й час від часу голосно зітхав, або лаявся, або глухо і страшно стогнав.
Уранці, після неспокійної ночі, він промовляв, не звертаючись ні до кого зокрема:
— Ох і нічку ж я мав, хай їй біс!
У нього було широке, завжди чисто виголене обличчя з глибокими зморшками від ніздрів до кутиків рота, з гладенькою смаглявою шкірою й рухливими, виразними устами, що легко розпливалися в усмішці, коли його не мучив біль.
Енгус часто, повернувши голову на подушці, дивився на мене:
— Чому ти так довго молишся? — якось спитав він і, побачивши здивування на моєму обличчі, додав: — Я помітив, як ти ворушиш губами.
— Довго молюся, бо маю багато прохань, — пояснив я.
— Прохань? Яких?
Я зніяковів, але він сказав:
— Давай-давай, розповідай. Адже ми друзі.
Я повторив йому свою молитву. Він слухав, утупивши погляд у стелю, згорнувши руки на грудях.