Я насилу добувся до стільця, спираючись усією вагою на другу милицю, а вона тим часом тримала мою руку високо в повітрі. Збентежений, зніяковілий, я нарешті сів, шкодуючи, що не залишився надворі, серед чоловіків, які не звертали уваги на мої милиці.
Місіс Вілсон трохи позадкувала й задоволено оглянула мене — так жінка оглядає щойно обскубану курку.
— Отак! — весело сказала вона. — Тепер тобі краще?
— Еге ж, — промимрив я, радіючи, що вивільнився з її чіпких рук, і нетерпляче зиркнув на двері, в які незабаром мали ввійти Пітер і Тед.
Місіс Вілсон заходилася розпитувати про мою «жахливу недугу». Їй кортіло дізнатися, чи болить у мене нога, чи ниє спина й чи натирає мене мати жиром ящірки.
— Він геть усе просочує, навіть крізь скляну пляшку виходить, — зауважила вона.
На її думку, в моєму організмі було забагато кислоти, й вона порадила мені завжди носити в кишені картоплину.
— Картоплина всихає й відтягує з тіла всю кислоту, — пояснила вона.
Вона сказала також, що як я захворію тут, у лісі, то це не страшно — адже в Теда є бідка. Потім вона взяла каструлю з вареною бараниною, що стояла над вогнем на двох залізних штабках, понюхала її й поскаржилася, що в лісі м’ясо швидко псується.
Я почав перейматися приязню до місіс Вілсон після того, як вона забула про мої милиці й завела мову про власні хвороби. Балакаючи зі мною, вона поралася в кухні: переклала на велике блюдо паруючу баранину, висипала з іншої каструлі картоплю й заходилася товкти її.
Коли Тед з Пітером увійшли, Тед ляснув дружину по спині так сильно, що я злякався за її здоров’я.
— Як поживаєш, стара? — весело вигукнув він і, скинувши оком на страви на столі, сказав Пітерові: — Добряча баранина мені дісталась. Я вторгував у Картера чотирьох овець по півкрони[5] за одну. Добрі вівці, вгодовані. Покуштуєш — сам побачиш.
27
Коли зі столу все було прибрано й запалено гасову лампу, підвішену на ланцюжку під стелею, Пітер заніс ящик з пивом, і вони з Тедом підрахували на папірці, скільки припаде з кожного гостя за випивку.
— А чого б нам не розпити пляшечку, доки надійдуть інші? — запропонував Тед, коли скінчили з рахунками.
Пітер погодився.
Місіс Вілсон вкладала дітей спати в сусідній кімнаті, звідки долинав плач немовляти. Потім мале заспокоїлось, і вона вийшла до нас, застібаючи кофту. Тим часом двоє лісорубів прийшли й сіли на лавку за столом. З того, як вони привіталися до хазяйки, видно було, що ставляться вони до неї дуже приязно.
— Ну й упріли ж ми сьогодні в лісі, хазяйко, — сказав один з них, поклавши на стіл великі руки так, наче йому несила було тримати їх опущеними.
Потім прийшов Артур Робінс, а з ним і інші троє лісорубів, і Тед заходився наливати пиво в кварти, розставлені на столі.
Кожен приніс свою кварту, та хоч вони були різні за розміром, Тед наливав усім порівну.
Після кількох кварт Принц Прескотт почав награвати на гармонії. Він манірно поводив плечима, закидав голову й підносив руки над головою так, що міх гармонії круто вигинався, перше ніж він її згортав. Час від часу він мугикав, немовби настроюючи свій голос у лад із надривними звуками інструмента.
— Ще не розійшовся, — стиха пояснив мені Артур Робінс.
Артур сів поряд зі мною на ящик біля плити. Охоплений приємним передчуттям, він лагідно всміхався. Він любив, щоб пісня «брала за душу», й весь час просив Принца заспівати «Хлопчину з колонії».
— Що це на нього найшло сьогодні? — запально вигукнув він, коли Принц, захоплений «Валеттою», не звернув уваги на його прохання. Потім знову зажадав: — Давай «Хлопчину з колонії»! А то зарядив казна-що…
Гармонія, зітхнувши, замовкла.
— Гаразд, — сказав Принц. — Почали.
Коли він заспівав, Артур нахилився вперед, беззвучно, самими губами повторюючи слова пісні. Очі його сяяли втіхою.
Це була улюблена пісня мого батька. Коли до нас навідувалися гості, він, підпивши, ставав на лавку і співав цю пісню, а дійшовши до приспіву, вигукував:
— Це треба співати стоячи. Вставайте, друзі!
Тим-то, коли Принц дійшов до приспіву, я схопив милиці, що стояли, притулені до стіни, підвівся й рішуче сказав Артурові: