Выбрать главу

Коли я скінчив, він повернув голову й подивився на мене.

— Та-ак, ні про кого не забув. Загадав йому роботу. Як наслухається тебе господь, то вже, мабуть, не знає, що й думати про тебе.

Я зрадів, почувши це, і вирішив надалі молитися й за Енгуса.

Моя вечірня молитва була довга й складна, бо я мав до бога дуже багато прохань, і кількість їх дедалі зростала. З кожним днем у мене виникали нові потреби, а що я випускав те чи інше прохання лише по тому, як воно задовольнялось — а траплялося таке дуже рідко, — то молитва моя дедалі довшала, і я вже з острахом думав про ту вечірню годину, коли доведеться проказувати її. Мати не дозволяла мені пропускати заняття в недільній школі й навчила мене моєї першої молитви — короткого вірша, який починався словами «Добрий, лагідний Ісусе» й завершувався проханням благословити кількох людей, серед них і мого батька, хоч я був переконаний, що хто-хто, а батько благословення не потребує. Та одного дня я побачив кимось викинутого, але, як на мене, цілком годящого кота й раптом жахнувся його закляклої нерухомості, і тут мені пояснили, що кіт мертвий. Відтоді, засинаючи в ліжку у вечірніх сутінках, я не раз уявляв собі, як батьки лежать так само нерухомо, вискаливши зуби, як той кіт, і палко благав бога, щоб вони не померли раніше від мене.

Це була моя найважливіша молитва, і я ніколи її не пропускав.

Згодом, трохи поміркувавши, я вирішив молитися й за свою дворняжку Мег — просити бога, щоб він дозволив їй жити аж до того часу, коли я стану дорослим чоловіком і зможу перенести її смерть. Побоюючись, що я забагато вимагаю від бога, я додав, що мені, власне, треба, щоб і мої батьки, так само, як Мег, дожили до мого тридцятиріччя. Я був певен, що в цьому віці вже не плакатиму. Адже чоловіки ніколи не плачуть.

Я молив бога, щоб він зцілив мене, й щоразу додавав, що як він не заперечує, то добре було б, щоб я одужав щонайпізніше на різдво, до якого лишалося два місяці.

За моїх птахів і звіряток, що жили в клітках і загородках на подвір’ї за домом, теж треба було молитись, бо той, хто замість мене мав годувати й напувати їх, міг про це забути. Я молився, щоб про це не забували.

Мого папугу Пета, дратливого старого какаду, треба було щовечора випускати з клітки, щоб він політав серед дерев. Іноді сусідки скаржилися на нього. Він любив сідати на шворку із свіжовипраною білизною й висмикувати прищіпки. Розгнівані жінки, побачивши свої білі простирадла на землі, кидали в Пета полінця й каміння, й мені доводилось молитися, щоб вони його не поцілили й не вбили.

Молився я й про те, щоб бути добрим хлопцем.

Сказавши, що він думає про мої молитви, Енгус спитав:

— А який він з виду, той господь бог? Як ти його собі уявляєш?

Я-завжди уявляв собі бога здоровенним дядьком, загорнутим, як араб, у біле простирадло. Він сидів на стільці, спершись ліктями на коліна, й дивився вниз, на землю, швидко перебігаючи очима з людини на людину. Я ніколи не уявляв його добрим, а лише суворим. «Інша річ — Ісус, — думав я, — він такий добрий, як мій тато, тільки ніколи не лається». Мені прикро було, однак, що Ісус їздив не на коні, а на віслюку.

Одного разу батько, скинувши нові чоботи, які він розношував, узувся в м’які чоботи фірми «Гіллеспі» й полегшено зітхнув:

— От де райське взуття!

Відтоді я був певен, що Ісус ходить у м’яких чобітках фірми «Гіллеспі».

Коли я виклав усі ці міркування Енгусу, він зауважив, що, можливо, я маю правильніше уявлення про бога, ніж він.

— Моя мати говорила тільки по-гельському,[1] — сказав він. — І я завжди уявляв бога згорбленим сивобородим дідусем, оточеним силою-силенною бабусь, що плетуть шкарпетки й розмовляють по-гельському. До того ж, я вважав, що на одному оці в бога має бути пов’язка — як казала мати, — «через те, що лихі хлопці кидаються камінням». Я був певен, що бог нічого не робить, не порадившись перше з моєю матусею.

— Вона вас била? — спитав я.

— Ні, — задумливо відповів він. — Нас, дітлахів, вона ніколи не била, але богові давала перцю.

Хворий, що лежав ліворуч від Енгуса, щось сказав йому, й Енгус відповів:

— Не хвилюйтесь, я не підірву його віри. Він сам усе для себе вирішить, як стане дорослим.

Хоч я й вірив у бога й щовечора звертався до нього з молитвами, себе я все ж таки вважав незалежним від нього. Якби він, приміром, образив мене, то я з ним уже довіку б не розмовляв. Я боявся його через те, що він міг послати мене в геєну вогненну, про яку нам розповідав учитель недільної школи.

Але ще більше, ніж геєни вогненної, я боявся незаслуженої образи.

вернуться

1

1 Гельською мовою розмовляють шотландські кельти.