Боб Карлтон, власник Променя, худорлявий рудий хлопчина, залюбки розмовляв зі мною про свого поні; відчуваючи моє захоплення, він без упину хизувався.
— Мене на Промені ніхто не наздожене, — казав він, і я, звісно, погоджувався.
Щодня під час великої перерви він їздив напувати Променя до водопою край дороги, за чверть милі від школи. Цей обов’язок був для Боба обтяжливий, бо він не міг брати участі в іграх на шкільному подвір’ї, але його змалку привчили дбати про свого коня.
Якось я попросив Боба, щоб він дозволив мені самому поїхати напоїти Променя, й Боб миттю погодився.
— Давай! — радісно вигукнув він.
Сам він їздив до водопою без сідла, але для мене засідлав Променя, допоміг мені вилізти на нього й сказав, щоб я цілком на нього поклався — мовляв, він сам довезе мене до водойми й назад, навіть якщо я не торкатимусь поводів.
Я й сам це розумів, а тому вирішив триматись обіруч за луку сідла.
Коли я вмостився в сідлі, Боб прикоротив стремена, я нахилився, взяв руками «погану» ногу й сунув ступню в стремено, щоб вага її мені не заважала. Те саме я зробив і з «доброю» ногою, а що вона була не зовсім паралізована, то виявилося, що я навіть можу трохи спиратися на неї.
Потім я взяв поводи і, не випускаючи їх, ухопився руками за луку сідла. Я не міг правити поводами, але, коли Промінь зрушив з місця, вони трохи напнулись, і в мене виникло відчуття, ніби поні слухається мене.
Промінь прудкою ходою виніс мене за ворота й завернув на дорогу до водойми. Я почував себе в сідлі не так впевнено, як сподівався. Від напруження в мене заболіли пальці, але, боячись упасти, я не наважувався випустити луку сідла й розслабитись. Мене охопили сором і гнів — гнів на своє безпорадне тіло.
Діставшись до водопою, Промінь глибоко занурив морду у воду. Я подивився на крутий вигин його шиї і відкинувся назад, спершись однією рукою на круп, щоб не дивитись униз.
Поні пив, гучно всмоктуючи воду, та по хвилі він підніс морду над поверхнею води і, нашорошивши вуха, почав дивитися на лужок по той бік водойми.
Кожен його рух виразно закарбовувався в моїй пам’яті. То ось що відчуваєш, коли сидиш на коні й довкола — жодної живої душі… Ось як воно буває, коли сидиш на поні, а він п’є воду… Ось що таке — їздити верхи…
Я подивився вниз, на землю, на розкидане каміння, за яке милиця може перечепитись, на багнистий берег водойми, в якому милиця може посковзнутись.
Тепер усе це вже не страшне мені. Для вершника цих перепон не існує.
Висока трава, в якій заплутуються милиці, стрімкі схили, що викликають задишку, нерівні, вибоїсті стежки — все це мовби відійшло в минуле і вже не могло ані на хвилину засмутити мене.
Промінь знову почав пити. Я нахилився вперед і доторкнувся рукою до передньої частини його шиї, щоб відчути, як він ковтає воду.
Він мав дужі м’язи, прудкі ноги й велике серце. Я раптом відчув, що палко люблю його.
Вгамувавши спрагу, поні обернувся, і я мало не впав додолу, та страх уже минув. Узявшись руками за луку, я тримався за неї, аж поки доїхав до школи. Промінь ішов легко, без будь-яких зусиль, без будь-якого напруження, й мені здавалося, що його ноги — то мої ноги.
Боб зняв мене з сідла.
— Ну, як? — спитав він.
— Добре, — відповів я. — Завтра знову поїду.
29
Щодня я їздив на Промені до водопою. Я сам гнуздав і сідлав його, потім підводив до Боба, й той підсаджував мене, а милиці притуляв до стіни школи.
За кілька тижнів я вже навчився розслаблятись у сідлі і не так напружено тримався за луку.
Але я й досі не міг дати собі ради з поводами. Я не міг ні стримати коня, ані скерувати його в потрібному мені напрямку. Чи я шкутильгав на милицях, чи їхав у своїй колясці, я весь час міркував, що ж його робити. Увечері, перше ніж заснути, я вимудровував сідла з рухомими ручками, з бильцем, як у стільця, з ременями, щоб прив’язувати ноги до боків коня, та, коли сідав на Променя, розумів, що все це не допоможе. Вихід був один: навчитися триматись у сідлі без участі ніг!
За кілька ярдів від водопою я починав підганяти Променя, спонукуючи його йти легким клусом, а потім, поступово збільшуючи цю відстань, довів її врешті-решт до ста ярдів.
Така їзда була мені малоприємна. Мене добряче підкидало в сідлі, а напружувати ноги, щоб якось пом’якшити ці поштовхи, я не міг.
Діти спостерігали, як я вчуся їздити верхи, але не сміялися з мене. Вони звикли до того, що я все роблю по-своєму. Я дуже невпевнено тримався в сідлі й тільки якимсь дивом не падав. Та, помітивши, що я не боюсь впасти, вони втратили інтерес до моєї науки.