— Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає.
— Маєш рацію, — погодився батько.
Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. Щойно об’їжджені поні полохливі, а я так і не навчився втримуватись у сідлі, коли поні сахається.
Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки.
— Всі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває.
Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабивши м’язи, так, щоб удар об землю був якомога м’якший.
— Будь-яку перешкоду можна подолати, — казав він. — Як не в один спосіб, то в інший.
Він легко розв’язував усі труднощі, пов’язані з моїми милицями, але й він не міг порадити мені, що робити по закінченні школи.
До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі лишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо по закінченні школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, яка б вимагала повної віддачі моїх сил і здібностей.
— Ким ти хочеш бути? — спитав мене батько.
— Я хочу писати книжки.
— Що ж, це діло непогане, — сказав він, — і тобі воно до снаги. Але чим ти думаєш заробляти собі на прожиття?
— Книжками теж заробляють собі на прожиття, — відказав я.
— Авжеж, але тільки по багатьох роках праці. Та й освіта для цього потрібна неабияка. Пітер Фінлей каже, що немає на світі нічого важчого, як написати книжку, — він пробував. Повір, я за те, щоб ти писав книжки, не думай, що я проти, але для цього тобі треба вчитись і вчитись.
Він помовчав трохи, а тоді заговорив уже так, наче давно впевнився, що колись я стану письменником.
— Старайся писати так, як Роберт Блечферд, — сказав він. — Це той, що написав «Невинного». От де чудова книжка! Він її написав, щоб допомогти людям. Розумієш, — повів він далі, — писати книжку заради грошей не варто. Краще вже об’їжджати коней. Коли їх об’їжджаєш, то робиш щось добре з того, що могло стати поганим… Не знаю… Книжка — діло серйозне. А тобі це, боюся, ще невтямки… Ти, мабуть, вважаєш; що книжка повинна тільки розважати. А воно не так… Ну, та нічого, коли життя наставить тобі гуль, ти мене зрозумієш.
Ми сиділи на огорожі й дивилися на жеребця, якого батько привчав до вуздечки. Жеребець гриз важкі вудила. Рот у нього був червоний, запалений.
— В нього задовга спина, — раптом зауважив батько, а тоді повернувся до нашої розмови: — Якщо хтось дасть тобі сотню фунтів за книжку, можеш бути певен, що це йому вигідно, але якщо всі бідні й знедолені скинуть перед тобою шапки за те, що ти написав її, — це інша річ; це найдорожче за все. Але тобі треба спершу пожити серед народу. Ти полюбиш його. Тож пиши книжки, й нехай тобі щастить.
За кілька днів по тому містер Сіммонс показав мені оголошення в «Ейдж». Комерційний коледж у Мельбурні оголошував прийом на бухгалтерські курси. Іспити з історії, географії, арифметики й англійської мови. Зарахованим надається стипендія. Екзаменаційні білети надсилаються у відповідь на заяву на адресу місцевого шкільного вчителя.
Я написав заяву, й за тиждень містер Такер повідомив мене, що папери прибули.
— Прошу звернути увагу, Маршалле, що печатка на конверті ціла, — сказав він суворо — так, наче я його в чомусь звинувачував. — Це означає, що запитань до початку іспитів не побачить ніхто. Я повідомив про цей іспит Вільяма Фостера, й він також складатиме його на стипендію. Прошу тебе з’явитися в школу в суботу, рівно на десяту ранку. А тепер сідай на місце.
Вільям Фостер був улюбленцем містера Такера і найкращим учнем. Він умів одним духом випалити всі назви річок штату Вікторія, а виконуючи усні арифметичні вправи, притискав обидві руки до лоба, щоб видно було, що він не лічить на пальцях.
Розв’язуючи задачу, він завжди затуляв зошит рукою, щоб хтось не списав, та коли мені треба було, я тицяв його кулаком під ребра — й він забирав руку.
Його мати вельми ним пишалась і якось сказала моїй, що коли б не її Вільям, я б зроду не розв’язав жодної задачі.
Зустрівши його в суботу вранці коло школи, я запропонував йому сісти на іспиті разом, але Вільям був у святковому костюмі й дивився на мене згорда. Задерши кирпу, він відповів, що мати звеліла йому сісти якнайдалі від мене.