— Тобі ще поталанило, — зауважив Енгус. — За кілька днів ти знову сидітимеш у шинку. А про Френка ти чув?
— Ні.
— Так от, він помер.
— Не може бутиі Подумати тільки! — вигукував Мік. — Я ж і кажу: сьогодні ти міцний, як залізо, а завтра — геп і дуба врізав. Що ж із ним скоїлось? Адже він, коли у вівторок виписувався, був зовсім здоровий!
— Розрив серця.
— Яка напасть — оці розриви серця, — сказав Мік. Спохмурнівши, він замовк до самого сніданку, та коли сестра підійшла до нього з тацею, він пожвавішав і спитав у неї: — Ну, то як — покохаєш ти мене коли-небудь чи ні?
Сестри в рожевих халатах, білих накрохмалених фартушках і черевичках на низьких підборах хутко проходили повз моє ліжко, часом усміхаючись до мене або зупиняючись, щоб підіткнути ковдру. Їхні чисто вимиті руки пахли карболкою. Серед хворих я був єдиною дитиною, і сестри по-материнському піклувалися про мене.
Я перейняв від батька звичку порівнювати людей з кіньми, і ці прудкі дівчата нагадували мені шотландських поні.
Привізши мене до лікарні, батько оглянув сестер (йому подобалися жінки) і сказав матері, що серед них є кілька добрих кобилок, але всі вони погано підковані.
Коли з вулиці чулося тупотіння кінських копит, я згадував батька — в моїй уяві він усміхався, гарцюючи на норовливому коні. Батько надіслав мені листа, в якому писав:
«У нас тут усе ще стоїть посуха, й мені тепер доводиться підгодовувати Кейт. По берегах річки трава ще не вся вигоріла, але я хочу, щоб Кейт була в добрій формі, коли ти повернешся».
Прочитавши листа, я сказав Енгусові Макдональду:
— Я маю поні, її звуть Кейт. — І додав, повторюючи батькові слова: — Вона тваринка трохи неповоротка, зате чесна.
— Це правда, що твій батько об’їжджає коней? — спитав Енгус.
— Еге ж, — відповів я. — Він найкращий наїзник у Тураллі.
— Чепуритися він любить, це я помітив, — пробурмотів Макдональд. — Коли він увійшов, я подумав, що він з ковбойського цирку.
Я лежав, обмірковуючи його слова, не знаючи, похвалив він батька чи ні. Мені завжди подобався батьків одяг — він свідчив про те, що носить його людина метка й охайна. Коли я допомагав йому розпрягати коней, на моїх руках та одязі лишалися плями від мастила, але батько ніколи не бруднився. Він пишався своїм одягом. Його білі молескінові штани завжди були бездоганно чисті, а чоботи блищали.
Батько любив добрі чоботи і мав себе за знавця якостей шкіри. Як він пишався своїми м’якими чобітьми! Щовечора він сідав на кухні перед плитою, скидав їх і уважно оглядав, згинаючи підошву і мнучи передок та халяву, — перевіряв, цілі вони чи вже стоптуються.
— От дивина, передок на лівому чоботі зберігся краще, ніж на правому, — сказав він мені якось. — Виходить, правий стопчеться раніше.
Батько часто розповідав мені про власника ковбойського цирку в Квінсленді професора Фентона. Професор мав закручені догори вуса, ходив у білій шовковій сорочці, підперезаній широким червоним поясом, і вмів робити батогом подвійний «сіднейський виляск». Батько теж майстерно ляскав батогом, але йому було далеко до професора Фентона.
Я саме згадував про все це, коли до палати ввійшов батько. Усміхаючись, він швидким, пружним кроком попрямував до мене. Однією рукою він притримував щось округле, сховане під білою сорочкою.
Ставши наді мною, він заглянув мені в очі.
— Як справи, синку?
Доти я почував себе непогано, але від батька війнуло запахом рідної домівки, й мені раптом захотілося плакати. До його появи старий паркан, на який я, бувало, вилазив, щоб подивитись, як батько об’їжджав коней, і кури, й собаки, й коти — все трохи забулося, поступившись місцем новим враженням, але тепер знову стало близьким і реальним, і я відчув, як мені всього цього бракує. Звісно, і матері теж.
Я не заплакав, але батько, подивившись на мене, міцно стулив уста. Він сунув руку за пазуху, де було щось сховане, й раптом витяг звідти ясно-коричневий клубок. Підняв ковдру і поклав той клубок мені на груди.
— Ось, тримай, — хрипко сказав він. — Обніми й пригорни до себе. Це цуценятко від Мег. Найкраще з усіх — ми назвали його Аланом.
Я обхопив руками м’якеньке, тепле тільце, пригорнув його до себе, і мою тугу мов рукою зняло. Почуття справжнього щастя охопило мене і, зазирнувши батькові в очі, я і йому передав це почуття: він радісно всміхнувся.
Цуценятко заворушилося, і я, трохи відхиливши ковдру, подивився на нього: воно лежало й дивилося на мене блискучими оченятами, приязно метляючи хвостиком. Його життєрадісність передалася й мені, збадьорюючи й зміцнюючи мене, і я вже не відчував слабкості. Цуценятко приємно тисло на мене своєю вагою; воно пахло домівкою. Мені хотілося, щоб воно було завжди зі мною.