Всеволод НЕСТАЙКО
ЯБЕДА
— Я більше не буду! Ну, чесне слово!
— Що ж, повірю. Тільки це вже востаннє. Зрозумів? Коли хоч щось — ти не поїдеш... Якийсь хуліган росте, а не хлопець. Більше панькатися з тобою не буду.
— Добре, мамусю. От побачиш, от побачиш.
Валько полегшено зітхнув. І в душі він заприсягся: «Годі! Все! Більше цього не буде!» Не вперше Валько давав собі такі клятви, не вперше каявся-легковажна він був людина. Але тепер він вирішив остаточно: скільки можна! Тільки й чути: «Ваш Валько вдарив Борю», «Ваш Валько обірвав вірьовку з білизною!», «Ваш Валько заліз у собачу конуру й гавкав...» І просто нестерпно дивитися у вічі мамі, коли вона докоряє: «Знову? Ну чому ти не можеш поводитися, як Толя?» . Ох, оцей Толя — товстий губатий Только, двоюрідний Вальків брат! Чому всі вважають його таким хорошим? Авжеж, він відмінник і щодня чистить зуби. Авжеж, він не стріляє з рогатки і не їздить на трамвайній ковбасі... Але ж він не вміє плавати і не вміє кататися на ковзанах. І плаксій він — як най-останніша баба. Через четвірки ладен крокодилячі сльози лити. А коли вони були молодші і їм траплялось битися, Толя завжди лупцював Валька, бо був на півроку старший і дужчий. Причому побитий Валько мовчав, а Толя ревів. Б'є і плаче, б'є і плаче. І виходило, що винен, звичайно, Вальковін, мовляв, кривдник, він хуліган. І так усе життя...
Але Толі не треба виправлятися. Виправлятися треба Валькові.
Мама пішла. Дома — нікого. Поскучавши трохи в кімнаті, Валько йде у двір. На обличчі в нього сум і нудьга. Таке обличчя в нього буває тоді, коли він хворий або коли пише у класі контрольну.
З майданчика лунають крики, свист, галас-хлопці грають у футбол. Хтось, вгледівши Валька, гукає:
— Валько, гайда сюди, нам нападника дуже треба. Валько зітхає:
— Не хочу. І власний голос здається чужим, незнайомим. Як хочеться Валькові пограти у футбола! Та ні, небезпечно. Хіба минулого разу він навмисне «костильнув» Ігоря? Зовсім випадково, в азарті. А скільки крику було: «Скалічив дитину!» Скалічив... Он як ганяє м'яча «каліка»!
Підходить Алик, худенький щуплий хлопчина, він погано грає у футбола і тому майже ніколи участі в грі не бере.
— Пішли на трембулі покатаємось. «Трембуль»-це трамвай, кататися на ньому «зайцем»страшенна насолода.
Але Валько хитає головою.
— Пхи,каже Алик і відходить.
«Тобі, звичайно, «пхи»! Тобі не треба виправлятися».
Яскраво сяє сонце, цвірінькають горобці, деренчать на вулиці трамваї, і весело галасують на майданчику футболісти. Життя, повне спокус і радощів, вирує навколо.
А тут виправляйся.
Це дуже нудно, та що поробиш...
Окрім щирого рішення взагалі виправитися, у Валька ще є для цього одна дуже конкретна причина. Сьогодні о четвертій має під'їхати дядько Володя і взяти його з собою на полювання. Дядько Володя, мамин брат, завзятий мисливець, має власну «Волгу» і, коли сезон, щосуботи їздить на полювання. То в Іванківський район, у ліси, то на річку Удай, то під Чернігів. Уже давно він обіцяє взяти з собою Валька і Толю. Але все якось не виходить: то погода непідходяща, мама не пускає, то (і це найчастіше) місця в машині не вистачає-стільки дорослих мисливців. А сьогодні обіцяв точно. І їдуть вони не куди-небудь, а в село Дейманівку, що на Удай-ріці.
«Місця,каже дядько Володя,Ельдорадо! Очерети — три метри заввишки. Зарості-просто джунглі. Дичини-як гною. 1 крижаки, і чирята, і лиски, і бекаси, і чого тільки нема!» Ночуватимуть тут же на березі, у наметі. Звечора риби наловлять, юшки на багатті зварять. Дядько Володя з своїми то-варпшами-мисливцями історії різні розповідатимуть до самісінької ночі, поки не погаснуть у вогнищі останні вуглинки. Немає нічого кращого на світі, як ото лежати на сіні біля багаття, дивитися у вогонь і слухати розповіді дорослих про всякі цікаві випадки... Іскри з вогнища летять у небо і стають зірками, в річці скидається риба, десь в очереті зрідка скрикує якийсь птах...
А вдосвіта — на човен і в очерет. Обережно, без звуку веслує дядько Володя, з тихим шурхотом розсуває човен зарості. Клу-бочиться, стелеться по воді туман. Сидячи на кормі, щулишся від ранкової прохолоди. Ось поволі випливає з-за очерету сонце-велике тьмяно-біле коло. Зараз на нього ще можна дивитися, і не боляче очам. А за кілька хвилин воно розжене туман і засяє так, що мимохіть замружишся.
І враз-плюсь-плюсь-плюсь! Лоп-лоп-лоп! Фш-шш...
— з плюскотом зривається з води і злітає крижень. Дядько Володя хапає рушницю:
Бах! Бах!
Та летить, витягнувши довгу шию і часто-часто махаючи крилами, красень крижак.
— Ех, пропуделяв! — зніяковіло каже дядько Володя, переламуючи рушникю і виймаючи гільзи, що димляться і гостро пахнуть порохом.