– Що це? – вигукнув Копачинський, забувши, що за стіною спить сім’я. Він притискав навушники, не ймучи їм віри.
Ротко лише поблажливо всміхався, бо аргументи вже заготував, а от правди друг не взнає ніколи:
це коли кілька котів по черзі тримали кицьку, ґвалтуючи, та волала тромбоном і композитора дивувало – адже тваринка має маленькі легені, а, головне, незначні звукотворні стулини, й Ротко вже наперед ламав голову, як відтворити, це в фонограмі. Доки розлючений двірник не кишнув усю розпусну братію, припинивши мітлою котоложество.
Потім на превеликий подив, цей товар пішов за гроші в Інтернет не згірше, аніж попередні, «це так тому, – тішився композитор, – що це мої відеоролики, на відміну від конкурентних, має досконалу музику, котра випливає із самої суті зображення».
– Що з тобою, друже?.. – шепотів Копачинський, приголомшено знімаючи навушники. – Ти, треба сказати, чимало змінився, але ж не до такої... – тут він ввічливо пропустив слово «херні», – не до такої ж карикатури.
– А Россіні? – парирував, блокуючи напад тури. – Чи це не він створив «Дует кішок»? Та ще й з жіночим вокалом.
– Ну, Россіні, – почав пригадувати той і рушив конем, «чорт, треба було ферзем», – злостився на свого некерованого друга. Не можна було сказати, що він програвав, однак тепер до гри треба було докладати зусиль.
– Ну, мені пора, – глянув на годинника Ротко.
– Побачення? – здивувався полегшено Копачинський. – О такій порі?
– Та ні, відчуваю натхнення, – він попрощався й подався до омріяного парадняка.
Партію Копачинський догравав сам із собою, дивуючись, яку хитру замутку запропонував композитор, що навіть не став доводити до кінця.
Той міг тепер дозволити собі навіть запізнення – збільшивши пам’ять комп’ютера, вмикав його на автоматичний режим і тепер залегко пожинав здобич, викусюючи зайві зображення, тобто набув і композиторської вправності, легко здобуваючи натхнення з відеозапису. Музика поставала сама по собі, це дивно, але жодні коханці не повторювали ритміку, не кажучи вже про мелодику, отож увертюри завжди давали несподівані повороти тем.
... Пролунав дзвоник й Копачинський, потираючи й без того теплі долоні, посунув відчиняти, одкривши двері він одкрив рот; і не тому, що композитор стояв на порозі, тримаючи аж дві пляшки “Kroauazier”.
А тому, що на друззяці був надто новий нечувано велюровий плащ, лаковані «концертні» штиблети й справжнісінькі золоті окуляри.
– Що сталося? – запитав він, бігаючи по розкошах очима.
– «Що, що», – перекривив Ротко, ступивши в оселю. – Справжня музика пішла, нарешті, в народ.
«Бо»
Віталію Сулимі
Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли несанкціонований мітинг таки відбувся, «дасть Бог, що почнуть розганяти – о, де роботи для телеоператора», й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.
– Погода, кажу, буде чудова! – якомога доброзичливіше пояснив він, однак ніхто не повірив.
Ще раз глянув угору – усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9.000 градусів... Тобто жодна телекамера не витягне лиця присутніх – усі будуть синюшними, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці – стануть такими ж бомжуватими, як і народні люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випускають таких телекамер, які б годилися для наших мітингів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про запас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.
– Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.
Він перевірився – все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо «жнива, жнива», коли ще такі події трапляться?
Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, коли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять статечні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на півгодини планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп’ютера та й зілляв через супутника на сервер адресата. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних деталях, а край ока стежачи, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лондона цифри – треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.