Тому всі вмить отямилися і почали жбурляти також.
Без джакузі
– Усе краще я віддала тобі, – казала вона автоматично.
– А все гірше залишила собі, – сказав би я, якби не боявся скандалу, хоча він вже розпочався.
– І молодість, і юність, все принесла, а що отримала у відповідь?
– Мою молодість і юність, – сказав би я, якби не сподівався, що скандал вгамується. – До речі, у нас це твій другий шлюб, – ще не сказав я.
– Що? Що я маю? Оно, Стрижевський був у школі ідіот ідіотом, а зараз його фря їздить у «мерседесі», не вилазить з нього. Ще й хвалиться, яке манто привезла з Мадагаскару.
– У «ауді», – сказав би я, але почав шукати каву.
– Ти не уникай розмови! Ти набагато розумніший, а що толку? Усі ідіоти обскакали тебе, що соромно на вулицю вийти. Та ти б міг за цей час, – і пішли переліки.
Пояснити, що якби я поліз у бізнес, то в нас би одразу одписали хату і все життя б я одмотував «лічильники», а не збагачував дружину, це дійсно дивно – скільки я знав розумних людей, але жоден з них не прорвався до збагачення. А от всі тупаки проскочили; і, мало того, почали справляти враження інтелектуалів, особливо в галузі живопису та дизайну.
– Ні, я не вимагаю, щоб ти ставав бандюком, але ж усе має межі – не можна так сидіти склавши ручки і ждати чого? Що хтось тобі все готовеньке принесе?
Сварки уникнути не вдавалося, тому я бовкнув:
– Ждати, що дружина все готовеньке принесе.
Жінка похлинулася бульйоном, бо цієї миті в двері подзвонили і в хаті, немов на подіумі з’явилася Стрижевська, трясучи усіма мантами та боами. Хоча, чесно кажучи, вражала вона не шмотками, а усім іншим, чого за гроші не купиш. Пішли поцілунки, обнімунки, моя тут же перетворилася на фею, правда, іноді люб’язно погавкуючи на мене, демонструючи, що вона теж чимось володіє в цьому житті, ясна річ, Стрижевська на свого чоловіка погавкнути не могла. Я крадькома милувався її руками – сильними, так, вона колись грала на скрипці; а особливо ногами, хоча вона ніколи ними не торкалася музичного інструменту.
– Як же це вона вберегла молодість і юність? – маракував я, уперто не називаючи іншої причини.
– Ой, я забула, я привезла з Мадагаскару каву – закачаєтесь, ви такої зроду не пили, – витягла з сумочки чималу упаковку, таку духм’яну, що й заварювати не треба, таку, що на мить здалося, що то духм’яніє гостя, тобто секреції буяли, долаючи не лише каву, а й парфуми, хоч вони були теж мадагаскарські. Тут мені здалося, що моя законна глянула на мене з благанням. За останні п’ять років, бо мала гидку звичку гріти бульйон у джезві, як я не боровся, не доводив про кавову патину, навіть спеціальну їй каструльку купив, словом, я тепер в тій каструльці варив собі каву. Що я вирішив за краще вийти на кухню і ретельно однадити курятину од колишньої патини не шкодуючи ні пальців ні соди, щоби напоєм перебити відчуття майбутніх варіантів, сколихнутих Мадагаскаром, котрий щебетав і цвірінькав голосом екзотичної гості.
Скандалу не вийшло.
Вийшла кава, кожен ковток якої породжував геть не аскетичні відчуття, щоразу давалося, що я ковтаю Стрижевську, і тому я ховав носа в філіжанку, аби моя дружина не помітила, як зрадливо тіпалися ніздрі.
... От чим цікаві розкішні іномарки, що вони відгукуються на найменший порух пасажирів, ресори дуже чутливі на початковій фазі, й тому це додавало жіночності й без того жіночній подрузі, заднє сидіння в лімузині для цього має достатньо додаткового місця. Тут лише одна біда – занадто натуральна шкіра оббивки на сідушках може зафіксувати свіжі плями, тому краєчком свідомості треба дбати про охайність. Хоча Стрижевська й виявила не всі спортивні принади, але й цього було досить, що ми обоє були чимало вражені. А от музичні принади виявлялися в дотиках, що іноді ти й сам перетворювався на музичний інструмент, особливо смичок.
– Звиняйте, еслі шо не так, – нарешті прошепотіла вона і пружно зареготала, адже це було особливим шармом – підпустити суржикових інтонацій, здавалося б, несумісних. Так чи інак, а я спромігся обстежити салон на заплямованість, природжена інтелігентність спонукала до акуратності, тобто до досконалості стосунків. Це було чудо – лежати за геть прозорими вікнами—«хамелеонами», знаючи, що з вулиці вони геть непроникні.
– Да-а, – протягнула вона, – я думала, що ваш шлюб непохитний.
– Я також думав, що ваша дружба теж, – видихнув я.
– Але ж я з нею неодружена, – реготнула вона.
– Це твоє найбільше щастя, – мало не вбовкнув я.