– Признавайся, що не в нових трусах?
– Та щось таке.
– Та я тобі свої позичу, – засміялася і скинула.
Невже стіл буває м’яким? Чи так, чи не так, однак набагато зручнішим, тобто твердим, що для сердечників іноді є підпорою.
– От ти знаєш, – щоразу зізнавалася вона, – а в мене після твого стола спина перестає боліти.
– Так це хіба од стола? – засміявся я.
– Не знаю, – розгорнула вона м’ятну цукерку й тицьнула мені до рота, – а от чесно сказати, якби мій Толька не був таким вреднючим, ревнючим, скандальним гадом, то такого б кайфу, як на цьому столі – я б ніколи не мала.
Вербами, вербами
Так дак це ж хто міг знати, що там раптом проб’ється джерело? Тіко місцеві могли знать, так ніяка ж їхня падла не приб’є дорожного знака попередити, дак ніяка падла не вигадала знака, що: «Обережно! Джерело!» бо ву нас в Україні так – як дорога їде ву низ – так і вода, або річка, або море, або ставок, а найгірше джерело. Це вже я потім так роздивився був: просто з під кручі воно пробилося, скориставшись глобального потепління і під’йому світового рівня ґрунтових вод, яким там стало тісно, що вони тепер беруть отак і витікають з кручі і отак тоненько, непомітно перетікають шосу. І це треба, щоб я отак їдучи не побачив, ну взяв грамів двадцять, ну сто двадцять, дак це ж не причина, щоб людей убивать, ну там штраф, чи два, але ж не на смерть? За що, питається, тільки за те, що перевишив швидкість там кілька кілометрів? Ну, не побачив я там того струмочка на асфальті – і за це зразу на той світ? Це ж машина колесами посковзнулася, бо водичка отак навскоси траси – що колеса пухрх з дороги і отак понад кувет. Дак у нас на Україні дерева люблять ростить там, де волога, особливо верби – такі товсті, що страх, ніяка машина не проб’є, як верба не захоче поступиться, а повністю ту машину на цурки, що мій мотор увесь як був, так в кабіну влетів, крутячись, це ще чудо, що не впав на коліна, бо я тоді й не знаю чим казать, коли в тебе мотор на матні крутиться, гарячий такий і без глушителя, це ж страх згадать, як я тоді од його вхилився, хоч і непритомний був, а здогадавсь через того мотора перескочить, вибить лобове а також пролетіти ухилитися стовбура, бо верба б не пощадила, ні-і... ці верби отако скрізь стоять, що ого-го. Прокидаюсь од того, що мені наче лоскотно, краєм ока: а там якийсь чувачок з мене кросівки стягає – я зразу глип – закрив, бо побачить, що я живий, і хлоп, і все, йому ж живі свідки не потрібні, знав би він, гад, скіко я кросівок переміряв, доки оці підійшлися, може й не убить захоче, а просто вирубать, но мені ж багато вже не треба – хлоп і на тому світі, то завжди краще в такій ситуації мертвим прикинутись, ніж навпаки. От він зніма другий кросовок, а сам дивиться, чи я вже ні. А я прикидаюсь мертвіше чим я, так сильно, що знову вирубався, не чув навіть, як він од’їхав, так сильно, що не схотів навіть його номерів пам’ятать, бо одключився геть до такої його міри, що врубатись міг лише од того, що хтось мене за матню лоскоче, «що за шутки недобрі», тобто розстіба вже оту матню і отак почина джинси стягувать, хороші такі, скільки я помотався, доки підібрав путні, і тут вже раз – і їх знімають в тебе, а в тебе ву в голові лише одна думка, щоб не попався збочений, бо зараз є такі уроди, що при цьому трупів не щадять, а навпаки до більшої його міри, то тоді, думаю, буде дуже важко трупом прикидацця в такій ситуації, можна легко виказать себе і тоді що? Чувачок розлютиться, хлоп у лоб, щоб далі собі нормально продовжать, йому то що, а тобі?
Ну, добре, ну зняв ти джинси, ну наістязався чи не наістязався, ну будь же ти при цьому людиною, ти ж бачиш, де авто, а де мотор, ну виклич же ти «швидку», що тобі варто, вона ж не буде за тобою ганятись за джинсами, їй і без тебе мороки хватає, так ні, тіко диркнув мотор, мотоцикловий, імпортний, «ямаха», щоб тебе до сусідньої верби доніс, ич як газує, навіжений, що тобі тихіше їздить важко, бач, тут може люди лежать, може в них й так голова бо-бо, а, може, й не тіко голова, може в них й ще живе осталось, щоб отак над вухом дирчать, що я од злості вирубався, мабуть багато пролежав, бо коли з мене куртку стягали, то мотора вже не було.
Куртку, таку понтову, вже нишком розщібають і тягнуть, Боже милий, скіко я за нею помотався по білому світі, й тепер лежи, стискай зуби, щоб не ойкнуть, не заплакать, терплю, а що робить, прощавай, «Вернона», жаль лише, що недовго ти мені служила, врубаюсь од скреготу, а не встиг, бо колеса, всі чотири, з глибокою профільною гумою – тю-тю. Врубаюсь знов, бо сука якийсь тягне бампера мого заднього, ти його туди, сука ставив, з подвійним нікелем, ти хоч тямиш, що ти тягнеш, жлоб поганий? Це ж такий сука, що може ти бампером в лобок. Не встиг я прикинутись мертвим, а з мене рубашку скидають, ну не ну? Зривають просто, щоб перевірити, живий я, чи ще ні, а далі найстрашніше, прокидаюсь од потужних фар, Боже, ще один через того струмочка злетів і просто на мане, фари ще ближче, ці глобалісти кляті джерел наробили, я лап – а вже й труси стягли, сліпить, чорт з ними, з трусами, не нові, добряче не нові, тіко душу мені оставте, бо, слава Богу, її стягувать, може, ще не навчилися стягувать, «ожив», чую над головою,