«пропав», думаю, не встерігся, ці вже точно доб’ють, вислідили, «ясно, що ожив, тут хто хоч оживе – скальпелі ж тупі», чую над самим вухом, і потроху бачу, що фари не зо грузовика, а медичні, хірургічні такі, як у кіно показують, «ти ж не наточиш», «ага, якби я точив, то тут ніхто б не ожив би», я отак краєм ока глип, а це хірурги в халатах і намордниках, ну, слава Богу, вже нічого з мене зняти, може не доб’ють за це, ну, нічого, може й оживу, я вам покажу, виїду на трасу і потроху поназбираю собі все назад, і джинси, і, дасть Бог, нікель і «Вернона» моя вернеться.
За труси
– Хаапсаало, – назвав себе водій і салон схвально загудів, адже вже півстоліття тут в Данії не було фінських емігрантів, звідкіля ж узявся оцей?
Він хотів рушати на трасу, але пригадав, що на ньому коштовний швейцарський годинник і продемонстрував його, пильно глянувши.
Салон прореагував, мовляв, у нас, скандинавів, навіть остарбайтер може дозволити собі таку цяцьку. Це було помилкою, бо той збагнув, ще має декілька хвилин, і, щоб засвідчити пунктуальність, виліз зі прозорої кабіни, обійшов тролейбуса і чомусь стукнув каблуком об колесо. Навіщо він це зробив? Адже тут від часів винайдення колеса ще жодне колесо тут не спустило, такий досконалий суспільний лад.
Зненацька од незначного удару тролейбус поїхав.
Салон вкляк, а, особливо, водій, отетеріло втупившись у рухомі вікна. Потім він щосили стрибнув у скляні двері, сподіваючись, яко цивілізована людина, що вони автоматично відчиняться. Пасажири ахнули, тому що ні. Ляснувшись лицем у гартоване скло, лишив сопливий відбиток. Підвівся й неймовірно плигнув ще, але тролейбус його знов відкинув. Тут я втямив, що автоматика не спрацювала у водія, бо він стрибнув не в ті двері, адже передні відчинилися, а не ці. Од удару він не підвівся, а я спокійно й зачудовано споглядав, як тролейбус набирає швидкість, «певно в нього добрячий автопілот».
Пасажири ще не отямились од другого сопливого відбитку і їхня пауза передалася мені, адже ніхто не зіскочив з місця. Я завжди любив сідати спереду і тому побачив, що тролейбус таки поволі сходить з траси, не ставши чекати, кинувся до кабіни і протиснувся крізь вузьке віконце, але зачепився пупом. Усі мовчки споглядали, як я сіпався, долаючи зимову вітчизняну одяганку, яка позадиралася, бо крісло не пускало досердини.
«Рвати труси», – спалахнула рятівна думка і я вкрутився, дотягнувшись відбитками пальців до керма, провернув і машина вирівнялася на колії. Полегшено розслабив пупа, але почув невдоволений гомін, не знаючи скандинавської, утямив лише одне міжнародне слово «ліценз», особливо верещала передня дама, обурено тичучи долонькою, так, що до мене дійшло: вони питають, чи маю я ліцензію на керування комунальним транспортом?
«Ще не встиг отримати», – хотів сказати, але згадав, що не знаю норманської мови.
– Ноу, ноу ліценз, – пояснив, і тролейбус обурився; саме тут дорога запетляла, салон вмовк і я таки встиг щасливо вписатися у звороти.
Шлях пішов униз і тролейбус набирав обертів, пасажирів заціпило, а мене дивувало, що ніхто, як би годилося, не сновигає салоном, що то значить суворий нордичний порядок, якого вони додержують за будь-яких обставин.
– Будь воно прокляте, – пригадав я, як не хотілося їхати на цю конференцію, нудну за темою «Геополітика соціології», але мої родичі, дізнавшись, що вона таки англомовна, а, головне, які великі там платять добові, буквально випхали мене на ці терени, щоб я хапнув трохи валюти. Отож, економлячи кошти, я скрізь ходив пішки, виправдовуючись псевдонамірами оглянути незнану архітектуру міста, так ні, чорт мене смикнув, побачивши небаченого «шатла» – тролейбуса, незвичного за дизайном, сісти в нього, щоб ще краще роздивитися пам’ятки крізь нечувано прозорі вікна. Вибивши автоматичного жетона, я необачно опинився всередині технічного чуда.
... Саме тут на перехрестя сунув автобус, вірячи світлофору а не власним очам, я тіпнувся дотягтись до клаксона, але де! Той перся, переконаний у непорушності світобудови. Однак славні нащадки вікінгів заверещали так, що навіть досконала наша звукоізоляція не завадила автобусу почути і він вивернув кермо, пролетівши боком, ледь торкнувши бампером; відчувши, що я й сам кричу, я повернув машину туди, куди мчали нас бугелі, тіпаючи дротами; а вказували вони, слава Богу, на під’йом.