– Мамо рідна, – перейшов я на шепіт, бо машина потроху уповільнювалася, незважаючи на мій пульс.
«Хоч би поліція побачила нас», – не встиг я подумати, як згадав, що геть не бачив жодного полісмена, «а навіщо вони взагалі тут, адже такий високий соціал, що все й так врегульовано».
Саме тут кучугура снігу рушила назустріч і я відчув, що вона, рухомлена бульдозером, зупинить нас, це був шанс і я вильнув туди, але не встиг зрадіти, як тролейбус легко й потужно пробив її наскрізь, лише трохи скинувши швидкість, слава Богу, не черкнувши ківша, бо тоді би плакали мої криваві добові на сто років уперед.
... Завернувши ще кілька разів, я відчув, що місцина пішла знайома, дійсно, нечистий ніс нас знову повз кінцеву зупинку, так, це саме вона, злощасна, бо я побачив карету «швидкої», до якої на коліщатах гурт медиків котив нашого водія з розбитими соплями, він чинно і зримо насолоджувався високим рівнем соціалу, однак таки тримаючись за свого швейцарського годинника.
– Хаапсаало! – щосили вигукнув я єдине відоме тут слово.
За подвійними товстими вікнами ніхто на вулиці не прореагував, ні медики, ні перехожі – ну, їде собі тролейбус, що в цім такого? Ні навіть водій, який цілком віддався урочистій процедурі.
– Хаапсаало! – сягнув я верхніх регістрів, сподіваючись, що пасажирам набридло милуватись моєю задньою половиною і вони підтримають мене.
Мертвенна пауза була у відповідь. Неймовірним зусиллям ззизивши очі, я побачив, що салон порожнісінький! Гречні скандинави, відчувши ще на тому під’йомі що швидкість упала, негайно повистрибували, хоч би один висмикнув мене з вікна, аби й я; однак вони вирішили за краще полишити, аби рятував муніципальну власність.
«Чудова тема для конференції», – матюкався я, тому що тролейбус знову втрачав швидкість на під’йомі, однак труси мої, зачепившись, не пускали.
«Ну може ж таки снігопади вирубають фазу?» – молився я.
Однак пригадав, як конференція була вихвалялася: єдиний раз тут вибило фазу під час нічного бомбування за часів Другої світової війни.
Зелена казочка
Дівчинка Яринка, бабуся Іринка, дідусик Богдусик
А була собі дівчинка, і, коли бабусенька годувала її кавунцем, то щоразу виїдала усе зелене з нього, а червоного не їла.
Ніколи.
– Бо я таке люблю! – вередувала вона.
Так було багато разів, доки якось вона не вийшла гратися у двір, де грався собі хлопчик Данилко.
Він побачив її і... втік!
Наздогнала його дівчинка і питає:
– Чому ти тікаєш від мене?
А він тремтить весь і цокотить:
– А ти хіба сама не бачиш?
Здивувалася дівчинка:
– А що мені бачити?
Він не відповів нічого, бо втік ще далі.
Засумувала дівчинка і пішла додому.
А там якось глянула в дзеркало і охнула!
Бо побачила себе, що вона скрізь зелена: і ручки, і ніжки, і личко.
– І печіночка, і серденько, мабуть, теж зелені?.. – зажурилася дівчинка.
Злякалася дівчинка.
Заплакала дівчинка:
– Невже преневже ніхто преніхто тепер не буде зі мною гратися і дружити?
Вийшла вона на вулицю, а всі перехожі навколо превсі дивляться на неї здивовано прездивовано:
– Звідкіля це тут узялася така зелена-презелена?
Засумувала вона, стоїть, не знає, що робити.
Аж тут іде зі школи хоробрий першокласник Климко.
Побачив він сумну дівчинку і питає:
– Дівчинко, а чому ти така... сумна?
– А ти хіба сам не бачиш?
– Не бачу!
Сказав хлопчик Климко.
Бо він був дуже добрий, і хоча й побачив, що дівчинка геть зелена, але вирішив їй про це не казати, бо він же не дзеркало.
– Нічого страшного, – сказав лагідно він, – воно все якось минеться, не сумуй, дівчинко...
От прийшла вона додому, сіла й чекає, коли все минеться.
А воно й не минається ні на ній, ні в дзеркалі.
Вся зелена.
А тут бабуся Іруся принесла свіжого кавунця, порізала на скибочки і запрошує дівчинку:
– Сідай, поїмо смачненького.
Знаючи, що дівчинка їсть лише зелененьке, вирішила бабуся вирізати його і зварити в цукрі, щоби вийшли смачні-пресмачні цукати.
А дівчинка не знала цього і заплакала.
– Бабусю, не ріж зелене для мене, бо бачиш, якою зеленою я стала?
А бабуся:
– А я ж тобі скільки разів казала не їсти зеленого, а ти не слухалася... Ой, що ж тепер робити, прийде з роботи мама, прийде з роботи тато й будуть сваритися, що я недогледіла. Ой, ми пропали...
– Авжеж, – сказала дівчинка і стала ще зеленішою, ніж була.
Й тут бабуся вирішила:
– Ой, вип’ю я краще кави, то може щось і вигадаю.
Сіли обидві, та й думають.
А дівчинка й питається:
– Бабусінько, а кава – це сестра кавуна?
Раптом бабуся й каже:
– Кавуна? Стривай! Якщо ти вся геть скрізь позеленіла, бо їла лише зелену кавунину, то...
– ... То тепер треба їсти лише червону, – вигукнула жваво дівчинка, – щоб я знову порожевіла!
От їсть вона червоне та їсть...
Але не рожевіє, ну ніяк.
Аж виглянула вона у вікно.
Й бачить, що на двір вийшов гулятися хлопчик Климко, а там нікого більше й немає.
Тоді дівчинка також вийшла гуляти.
Граються вони удвох іграшковими собачками й котиками, але бачить Климко, що дівчинка однаково сумує.
А він був дуже добрий і весь час думав:
«Що ж я можу зробити для такої хорошої дівчинки, щоб вона не сумувала та не журилася?»
От він взяв і поцілував її в зелену щічку.
Й та зелена щічка од поцілунку раптом як зашаріється, як почервоніє!
І потім уся дівчинка зашарілася й порожевіла.
Вся-преневся.
Й побігла додому, аби заспокоїти бабусеньку.
І що?
Покинула дівчинка назавжди їсти зелене з кавунця?
Навпаки!
– Що ти робиш? – сплеснула руками бабуся.
Бо побачила, як дівчинка знову наминає ту кавунину-зеленину, яка була приготована для варіння цукатів.
І з жахом побачила, як дівчинка знову-презнову перетворилася з рожевенької на зелену...
– Для чого ти це зробила? – зойкнула бабусенька.
Але онуня її вже не чула.
Вона щодуху бігла надвір до Климка, аби він знову поцілував її і перетворив на рожевеньку.