– Кінчай ці свої грузинські фокуси! – шаленів крізь телефон Адольф.
– Які фокуси, генацвале? – удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під румунський кордон.
Що Гітлер не витримав:
– На Москву! – наказав своєму Генштабу.
– Нафіг тобі та злиденна кацапетія? – дивувався той. – Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.
– Життєвий простір, – була куца відповідь.
– Оця злиденна пустеля? Чи тобі усієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.
– Це лише невеличкий острів, а там – неосяжні материки, – брехав він.
«Сину, мій сину, – тим часом думав він подумки, – чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?».
І пустив сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.
Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.
Доки радянські війська усі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:
– Негайно перекинути усі армії під Сталінград!
– Та побійтеся Бога, – сполошився генералітет, – нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку яка сотня кілометрів – і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!
– Є вищі над це міркування, – пробурмотів фюрер.
– До того ж там на Волзі дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?
– Я сказав! – була відповідь.
Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі переводять служити одного такого солдатика, німця за походженням, непоказного хлопичину, світлоокого.
Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь вирішив подолати це символічне місто, поіменоване на честь Сталіна, що в цьому є великий містичний сенс.
– Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера – жоднісінького. Захопити його й переіменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? – брехав він генштабу.
– Амбітний, – скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені – од думки одної, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки большевізією вкидала у відчай. Однак він свято вірив, що щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці од святої батькової енергетики.
Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронта і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей наказ, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.
– Набіса мені цей Яків Джугашвілі? – лютився й без того шалений фюрер. – Хіба я його пригорну до серденька?
– Так ви обміняйте його на потрібного сина, – намагався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.
Почалися попередні переговори через Вольфа Мессінга, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.
Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на мученицьку смерть...
Василька ж тим часом військомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло – й нечувана в історії людства битва розпочалася.
А тут Різдво.
«Як же там син нидіє без подарунка?» – мучили фюрера здогади.
Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта-Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталінград. Однак льотна таємна мала була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесаніував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам – як же возрадуються вони від несподіваного підхарчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.
– Мудак ти! – лаяв Адольф Алоїзович рейхмаршала авіації Геррінга. – Тобі нічого доручити не можна!
– Так назви ж цих міст дуже схожі, – щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему – рідного незаконнорожденого сина у радянському місті Ліпецьк).
– Мудак ти, морфініст довбаний! Й годі вже балеринок портить, на сцену глянуть противно – усі розкаряками танцюють. Тьху!